Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг
Барон, хоч і невисокий на зріст, мав, проте велику душу і з задоволенням усвідомлював, що він — найповажніша людина в цьому маленькому світі. Він любив розповідати довгі історії про старих воїнів, чиї портрети похмуро глипали зі стін, і не знаходив вдячніших слухачів, рівних тим, хто жирував за його рахунок. Шляхтич дуже кохався у дивовижах і твердо вірив у всі ті надприродні байки, якими рясніє кожна гора та долина в Німеччині. Його ж гості йняли тому віри ще більше, ніж він сам, і слухали кожну оповідку з широко відкритими очима та ротами, ніколи не забуваючи дивуватися, хоча й чули їх у сотий раз. Ось так і жив барон фон Ландхорт, оракул за своїм столом, абсолютний монарх на своїй маленькій території і щасливий насамперед у переконанні, що він — наймудріший чоловік цього століття.
У той час, про який розповідає моя історія, якраз відбувалося велике родинне збіговисько в замку, присвячене дуже важливій справі: зустрічі нареченого, вибраного для доньки барона. Батько і старий баварський шляхтич дійшли згоди, щоб примножити велич своїх домів шляхом одруження дітей. Попередні перемовини відбулися з належними формальностями. Молоді люди були заручені, навіть не бачачи один одного, також був призначений час для шлюбної церемонії. Молодого графа фон Альтенбурґа з цією метою навіть викликали з війська, і він зараз перебував на шляху до замку барона, щоб прийняти з його рук наречену. Останній затримався з невідомих причин у Вюрцбурзі, звідки надіслав листа, в якому вказав день і годину, коли зможе прибути.
У замку заметушилися, щоб влаштувати гостеві належний прийом. Прекрасну наречену одягали особливо ретельно. Обидві тітоньки уважно наглядали за цим процесом, і весь ранок сварилися за кожну деталь сукні нареченої. Юна леді скористалася їхніми змаганнями і зробила все на власний смак. І, на щастя, вийшло на краще. Вона виглядала настільки бездоганно, наскільки лише міг мріяти будь-який молодик. А тривале очікування тільки посилило блиск її чарівності.
Рум'янці, що прикрасили обличчя й шию юнки, пришвидшене дихання, яке здіймало груди, очі, що впадали в задуму, — усе видавало бурхливі почуття, які змушували тріпотіти її маленьке сердечко. Тітоньки безперестанку квоктали навколо вихованки — адже старі панни завжди тішаться такими клопотами. Вони надавали їй цілу купу доброзичливих порад — як триматися, що сказати і як отримати бажаного нареченого.
Барон не менше за інших переймався приготуваннями. Правду кажучи, він нічого особливого й не робив. Але цей жвавий і галасливий маленький чоловічок не міг залишатися пасивним, коли весь світ був збурений. Він метушився згори вниз по замку, сіючи нескінченний безлад. Постійно відволікав слуг від їхньої роботи, закликаючи працювати старанніше. Його голос лунав у кожній залі та кімнаті й неабияк докучав присутнім, як дзижчання синьої мухи теплого літнього дня.
Тим часом зарізали тлусте теля, ліси наповнилися галасом мисливців, кухню завалили чудовими харчами, з льохів витягали цілі океани рейнвейну та ферневейну. Навіть велика гейдельберзька діжка[12] не уникнула своєї долі. Усі були готові прийняти бажаного гостя з притаманною німцям гамірною гостинністю. Але гостя все не було. Година минала за годиною. Сонце, яке ще донедавна освітлювало низини густого лісу Оденвальду, тепер лише золотило верхівки гірських шпилів. Барон видряпався на найвищу вежу і напружив зір, сподіваючись упіймати поглядом у далечині графа та його супровід. Якоїсь миті йому здалося, що навіть побачив їх. З долини почувся відголос мисливського ріжка, що відлунював у горах. Багатьох вершників помітили трохи нижче, коли ті повільно просувалися вздовж дороги. Але коли вони вже майже дісталися підніжжя гори, то раптово подалися в іншому напрямку. Останній промінчик сонячного світла згас, кажани заметушилися в сутінках, дорога занурилася в темряву, і більше нікого не з'являлося на ній, крім селян, котрі поверталися зі своєї важкої праці.
Поки старий замок Ландхорт залишався у такому стані невизначеності, дуже цікава сцена розігралася в іншій частині Оденвальду.
Молодий граф фон Альтенбург спокійно прямував до своєї мети цією холодною дорогою, як будь-який чоловік, котрий іде до шлюбу, знаючи, що друзі позбавили його всіх неприємностей і непевності щодо результатів сватання, а наречена чекає на молодого так само, як і обід чекає на нього наприкінці цієї мандрівки. Наречений зустрічався у Вюрцбурзі зі своїм приятелем, з котрим служив на кордоні. Це був Герман фон Штаркенфауст, чи не найвправніша рука та найпалкіше серце серед німецького лицарства, котрий саме повертався з війська. Замок його батька був розташований неподалік від старої фортеці Ландхорт, але спадкова ворожнеча робила родини неприязними та чужими одна одній.
У хвилину теплої душевної зустрічі молоді товариші згадували всі свої минулі пригоди й успіхи, і граф розповів про свої наміри одружитися з молодою леді, котру він ніколи не бачив, але її чарівністю захопився вже із самих описів.
Оскільки шлях друзів лежав в одному напрямку, вони погодилися провести решту своєї мандрівки разом і, щоб не надто квапитись, виїхали з Вюрцбурґа вдосвіта, а граф дав вказівку своєму почту вирушати пізніше та наздогнати його дорогою.
Під час подорожі вони гаяли час, згадуючи про своє військове життя та пригоди. Але граф ризикував трохи втомити свого співрозмовника, без угаву розповідаючи про принади, якими славилася його наречена, та про щастя, що його чекало.
Таким робом вони піднялися в гори Оденвальду і просувалися одним із найглухіших і найзалісненіших перевалів. Здавна відомо, що ліси Німеччини завжди були так само залюднені розбійниками, як її замки — примарами. У часи, про які тут оповідається, розбишак було особливо багато, зважаючи на орди дезертирів, котрі вешталися країною. Тому й не дивно, що на подорожніх напала ціла зграя цих волоцюг у гущавині лісу. Лицарі захищалися хоробро, але їхні сили танули, — аж тут прибув почет графа. Побачивши підмогу, грабіжники потікали, однак граф отримав смертельну рану. Його повільно й обережно доправили до міста Вюрцбурґа, викликали з сусіднього монастиря священика, котрий славився своїм умінням лікувати як душу, так і тіло. Але друга половина його майстерності виявилася зайвою — час нещасного вже спливав.
Чи не з останнім подихом він попросив свого приятеля
