Чаполоч, Ігор Астапенко

щодня щипаю себе ось тут — під бровою. Я народився. У мене немає братів і сестер. У мене є тридцять сім років — мій календарик, Боже, схожий на ліс, у якому лежать зрубані дерева — так лежать закреслені цифри на аркуші існування — так лежать закреслені люди на аркуші смерті. Я виріс із гріха — мій батько кохав мою маму в одну з літніх ночей, вона, мабуть, викидала в духовитий обшир звуки стогону від усолоди, а може, це було дощового вечора, коли всі покійниці світу спускають з неба своє прозоре волосся, а може, ні риба ні м’ясо ранку. Я не знаю, як звати мого батька, мені достатньо носити в собі знання про те, що я — плід гріховної насінини. Моя мама — тонка висока осока — я кохав би її, аби не пам’ять про те, що я виліз із її привабливої плоті — за цю думку пробач мене, Господи, за багато думок про це! — у неї маленькі пружні груди і рівний животик. Її кохали різні чоловіки — голос солодкого раювання лився з кімнати — так ллється сік із тіла гріховного яблука — один із чоловіків впустив у неї білий цвіт. Мені було мало років, щоби розуміти глибину того нагостреного голосу, але я не міг брати тарілку з рук матері зранку — мені уявлялося, як її облизував один із тих голих чоловіків. Але коли я трохи підріс, я почав мастурбувати на те, що відбувалося в іншій кімнаті: кожне поскрипування ліжка, кожен звук злиття тіл — льоп-льоп-льоп-льоп-льоп! — кожна тінь тваринного голосу людини — усе це збуджувало мене, коли я стояв коло дверей, і одного разу сперма таки вилетіла з мого стержня, як і багато разів потім. Після цього я виходив у затхлий під’їзд, слинив холостий скручений папірець і вдавав, що курю. Мастурбував і курив папірці зі шкільних зошитів. Перший час. Другий час я курив цигарки. Третій час я став підпивати горілку, коли виходили курити вони — мама і той, хто входив у неї. За це прости мене, Боже, як умієш прощати винуватцям своїм! Вони напивалися сумирними вечорами і знову злягались — ах, як красиво кричить ніч, коли в неї заходять кульки великої ведмедиці! — і я знову мастурбував коло дверей — чи ти зненавидиш мене, збідованого, за цей скупий відчай, непорочна частино мого існування?

Вона народила мене в шістнадцять. Її голос, мабуть, ще був ажуровою мелодією, коли звуки — блискотливі квіти хупавого саду — ростуть і приносять ясний просвіток закоханій квітці, що б’ється в грудях. Я збуджуюсь, коли жінки курять. Це красивий гріх, Боже, дозволь так думати, але і це гріхом буде. Моя мати курила витончено, випускаючи лілейний дим, ледь відкриваючи тонкий рот, повільно, смаковито — так пара покидає озеро в соннім поранні — так вільгість покидає заспану осоку — я обожнював дивитись на це. Ми жили у двокімнатці віддаленого району міста ен — двійко сполоханих птахів, які бояться самі себе — ти був з нами третім, Боже? Я не пам’ятаю головного, але мені досі чується її «син, ми — сильна вода». Не така — розведена з варенням, що ми пили вечорами, тримаючись за руки. Її звали Анна.

Саме десь тут треба сказати: каюсь.

Кажу: каюсь.

Вона продавала рибу на базарі. Я тримався за гачечок її сарафана і був рибою. Удвох нам було легше. Мені було б легше без тебе! — кричала вона. І продавала рибу. Ми знімали із себе луску пилу, коли поверталися додому. А тоді їли неспродану рибу. Я пам’ятаю запах і смак, я пам’ятаю руки в кісточках, я пам’ятаю ікру і зябра, але я не пам’ятаю, чи вона — висока осока — колись клала мене спати коло себе. Хоч убий!, не можу згадати. Вона не знала, чи любить мене — тендітна Анна. Колись я спитав у неї, чи вона не покине мене. Немає різниці, що вона відповіла. Її руки пахли річковою водою.

Кашель із її горла був схожий на падіння камінця зі скелі. А може, на доторк ножа до дерева. Я не можу відтворити цей звук достеменно, Боже, але ти легко його почуєш, коли сядеш на східці нашого затхлого під’їзду і захочеш дізнатись, як живуть люди квадратної цегляної коробки з квадратними коробками. Як вони ще живуть? Чи це ти, Господи, вигадав вважати ще не вмерти синонімом до жити? Я любив її. Дуже.

Ми прокидалися рано — може, найпершими в нашій коробці — я пам’ятаю, як гостро бачились контури черепа нашого будинку — як тонко чулись кроки облущеними східцями — як смачно вдихалося задимлене повітря — як народжувалось щось праістинне в невагомості снування — я любив ранки. Ми йшли мовчки — так ідуть після похорону — вона курила, я ніс обід — місто коробок і псів було байдужим до нас. У тебе немає ранку, Боже, бо чи можеш ти пити з нами каву, коли серце сяйної Гавани кличе тебе заспівати з ним колискову? Я плював у смітники. Мені було п’ять. Або шість.

Кажу: каюсь.

Кава з коньяком — ось що вони пили зранку — базарні люди з чорними руками. Анна пила теж, осміхаючись до чоловіків з нашого контейнера. Вони хотіли її. І багато з них були в ній. В одного з них, добре пам’ятаю, була така борода, як зараз у мене. Мо’, то і був мій батько. Я не хочу його знати. Каюсь. Але не буду про це. Про інше. Я не ходив до дитсадка. Я продавав рибу. Либу. Либку. Либуньку. Щоби почати розуміти: життя — це паліндром — звідки не читай, але прийде край — як у слові Анна. Звідки не пливи, опинишся в круглій мисці. Ю н і в е р с у м у.

Боже правий, що межи ребрами носиш істину, я такий голодний на цій таємній вечері, яку життям назвав ти. Налий мені хоч води прісної — я розкажу тобі про інший бік довершеного сонця, про безхліб’я душі, про неможливість протистояти тому, що на руці носиш, про круглі озера й дерева наструнчені, про мову журної горлиці, про великі машини із залізними серцями, про рух хирлявої подоби, про ілюзію сокровенної вільності, про вітер міста і вітер містечка, про цвинтарні сади з однаковими квітами, про квіти на квітах, про воду пляшкову, про цукерки в яслах, про хліб круглий, про хліб прямокутний, про виснагу нестерпну і про мелодію монотонну, але налий мені води прісної, бо сухо мені в горлі — ні слини ні крові — лишень словеса чахлі, лишень пустота в кахлі, і губи ось-ось тріснуть, і звукам худим тісно, а спрага нага пухне, і сухо мені, сухо,