Син - Філіп Майєр

«Коли це нарешті станеться, я ж навіть не встигну нічого відчути…» — подумала жінка.

І більше не боялася.

Розділ 57

Улісс Ґарсія

Про нього завжди пліткували, ніби він нащадок багатіїв-американців; мати дуже полюбляла розповідати йому про батькових пращурів. Самого батька він, власне, і не знав, оскільки той загинув, коли хлопчикові було два роки. Подробиць мати так і не дізналася, тільки чула, що її чоловіка забрали до поліцейської дільниці. Отак і став іще один мексиканець жертвою Брудної війни.

Коли батька не стало, вони з матір’ю довго поневірялися Мексикою, допоки не осіли в Тамауліпасі, де жили його дідусь із бабусею. Дідусь працював на ранчо: лагодив паркани, вітряки й надвірні будівлі. За кермом своєї вантажівки він проводив більше часу, ніж у сідлі. Та що вдієш, вакуерос теж повинні підкорятися технічному прогресу. Американські ковбої, як чув від людей Улісс, пасовиська вже не об’їжджають, а облітають на гелікоптерах.

Землі, де весь свій вік пропрацював дідусь Улісса, належали родині Арройо, чиї предки оселилися тут іще в сімнадцятому столітті. Але, мабуть, і нині ці багатії платили своїм робітникам стільки само, скільки й за тих часів: дідусь-бо, посивівши на цій роботі, нажив на ній хіба що мозолі. Чимало різних дум про життя передумав він, сидячи біля багаття поряд із такими самими дідуганами-трудівниками. Що б на нього чекало, якби не робота на ранчо? Нафтоочисний завод? Торгівля сувенірами для туристів (а може, і наркотиками з-під поли)? Друзі його дитинства були вимушені піти одним із цих шляхів. А він народився під щасливою зіркою, бо всеньке життя займався справді хорошою роботою.

Попри все, Улісс нерідко прокидався серед ночі та вмикав світло, щоб поглянути в дзеркало: а раптом він уже такий старий, як його дідусь? Та ні, хлопець як хлопець. От тільки шкіра дуже темна, і тому багато хто вважав його мулатом; до того ж у нього були густі брови й широкий ніс.

Із настанням зими до Тамауліпаса поверталися заробітчани з Півночі, де можна було за сезон отримати кілька тисяч доларів. Деякі із цих чоловіків могли, оком не змигнувши, розтринькати всі ці гроші в казино за одну-дві ночі. Дідусь Улісса лише плечима знизував: мовляв, Мерседес Арройо купує собі шарфики за три тисячі доларів; хіба це не те саме?

Коли розкішний «BMW» котроїсь із миловидих онучок старого Арройо (за кермом сидів, звісно ж, її особистий водій) проїжджав повз Улісса, він устигав відчути запах дорогих парфумів. Їхній дім був напхом напханий опудалами ягуарів та слонів; на підлогах і стінах — розкішні килими з далеких східних країн; у ванних кімнатах — усе із золота… принаймні ходили такі чутки. Улісс так і не дізнався, чи це правда, адже його до будинку Арройо ніколи не пускали.

Мати працювала в Матаморосі, залишаючи Улісса з бабусею та дідусем. Одного разу він узявся копирсатися в материних речах, що лежали в старій валізі. Спочатку хлопець натрапляв на всілякий мотлох — іржаві ключі та папери, пожовклі від часу (світлини, листи, квитанції, листівки з привітаннями від якихось невідомих йому людей, студентський квиток батька). Та потім він вийняв із валізи паперового пакета, де лежало… бабусине свідоцтво про народження. Усі слова в документі були написані іспанською, крім імені батька: Пітер Мак-Каллоу. Разом зі свідоцтвом Улісс відшукав у пакеті листи, написані англійською.

Улісс уже знав, що бабуся намагалася налагодити контакт із їхніми американськими родичами, однак вони просто витурили її зі свого дому. Цю спробу повторив свого часу і його батько, та результат був той самий. І як тільки ці Мак-Каллоу (тепер він уже знає їхнє прізвище!) могли так поставитися до них? Звичайно, з погляду цих американців ситуація була такою: до них додому припхалася зовсім чужа людина, щоб попросити грошей. Утім, можна ж було б і про подробиці розпитати… словом, обійтися з бабусею чи батьком якось по-іншому.

Хлопець став мріяти про те, як приїжджає до Мак-Каллоу, вони приймають його як рідного й наділяють землею та грошима. Певна річ, просто так вони цього не зроблять — він повинен спочатку довести їм, що тямить у тваринництві не гірше за них. Він-бо не якийсь там шмаркач-дармоїд — ні-ні, йому будь-яке діло до снаги. Коли ж вони переконаються в цьому, тоді можна буде й докладно розповісти про себе.

Мрії ці не давали йому спокою кілька років, допоки (він і сам не зрозумів, коли це сталося) не перетворилися на цілком чіткий «сценарій». Так чи інакше, одного вересневого дня — було це дві тисячі одинадцятого року — він уже під’їжджав на своєму скакуні до воріт ранчо Мак-Каллоу. Щоб перетнути кордон, юнак попросив допомоги в одного дідусевого знайомого, який працював на оливковій плантації. Старий сказав, що переправить його на той берег річки — треба лише вибрати для цього дуже темну ніч. Ну, а переправившись (до ранчо залишалося проскакати всього кілька миль), Улісс подумав, що далі вже точно буде легко, адже йому, як і будь-якому справжньому вакуеро, неодмінно вдасться довести старшому ковбою, що він справді годиться для цієї роботи. Треба побитися з ним об заклад: якщо будь-який бронко — напівдикий кінь — з їхнього табуна спроможеться скинути Улісса зі своєї спини, нехай старший забирає його сідло; він, до речі, сам його змайстрував.

Старший (він був білий), насміявшись донесхочу, пояснив Уліссові, що ніяких бронко на цьому ранчо немає вже років із п’ятдесят. Пасовиська вони облітають на гелікоптерах, а коней-трьохліток закуповують на інших ранчо.

Проте Улісс відчував, що таки справив враження на цього білого: той-бо дуже уважно оглянув його вбрання та спорядження. А тоді сказав, щоб він продемонстрував своє вміння заарканювати бичків. Тож молодий вакуеро сів на коня й двічі кинув лассо, спіймавши одне теля за шию, а друге — за передню ногу. І мовив потім: «Одного разу я зумів спіймати своїм лассо орла на льоту». Ну, щодо орла він прибрехав, бо насправді це була дика індичка. Однак старший схвально кивнув. І Улісс упевнено додав: «Я ще й метали зварювати добре вмію».

Решта дня непомітно проминула за працею: Улісс і паркан полагодив, і сіно в скирти трактором поскладав.

— Двісті п’ятдесят доларів на тиждень, — мовив увечері старший. — Ла Мігра зазвичай не пхає сюди свого носа, проте за межами ранчо тебе можуть спіймати й на кілька місяців засадити за ґрати. Як правило, ми отак просто не беремо людей