Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
То вдягнули вони з Дулібом небачені тут соболині шуби і Берладник розжохав свого жеребця так, що той рвав зубами по цілому соболю з шуби в Дуліба, гріб копитами, ставав дибки — і знов світив золотими підковами, ввергаючи ромеїв у захват і страх.
То їздили вони по вулицях з шкіряними міхами і метали навсібіч золотий пенязь, який ромеї ще в давнину прозвали «невра тон прангматон», себто — нервом усього сущого.
Город відкривався їм своєю пишнотою, своїми надмірностями, величчю, але й убогістю водночас. Вулиці від сонця захищені були арками, на тих арках, сягаючи самого неба, вивищувалися доми багатих, можні займали своїми домами всі площі Константинополя, а похмурі вулиці, куди ніколи не проникало сонце, надавалися бідноті та чужинцям. Там чинилися грабування, вбивства, всілякі злочини, які бояться світла денного. Сміття на вулицях збиралося стільки, що пересуватися можна було хіба що на ходулях. В багнюці тонули люди, коні, вози. Зате коли послів покликано було до Влахернського палацу над Золотим Рогом, то імператорські пропозити повели їх серед багатоголосого співу, грання органів, по розкішних вулицях, уквітчаних гірляндами квітів, обвішаних у портиках килимами й дорогими тканинами, обставлених святковими розкричаними натовпами.
Посли прийняті були василевсом Мануїлом у тронній палаті Влахернського палацу. Імператор, у пурпуровім облаченні, в пурпурових сандалях, сидів на золотому троні, над ним нависала підтримувана золотими ланцюгами золота корона, всіяна смарагдами й діамантами такого розблиску, що, як казано, вночі вловлювали вони в свої грані сяйво місяця і освітлювали палату наче вдень.
Дуліб передав Мануїлові грамоту Долгорукого на червонім пергаменті з золотою печаткою, а Берладник підніс дари для василевса, серед яких були хутра буртаських лисиць і чорних бобрів, зелені перли завбільшки з голубине яйце, величезна плаха медвяно-прозорого бурштину з навіки ув'язненим у ньому морським коником.
То був лиш початок того, що мало тривати багато місяців. Церковні відправи пишні в Софії і в інших церквах, лови в Філопатійських садах, ігрища на іподромі, бої ведмедів, леопардів, левів, забави у віллах Пропонтиди, кінні змагання, в яких Мануїл виступав проти Берладника і навіть був не раз поконаний, після чого виставляв свого двоюрідного брата Андроника Комніна, схожого, мов рідний брат, на Берладника, тільки й того, що один був русявий, а другий був чорний, один привіз з далекої Русі відвагу, звитяжність, чесноту, великодушність, а другий, ображений, що не йому дістався трон, плів змови, зраджував, не зупинявся ні перед насильством, ні перед підступами, мечем, отрутою, був жорстокий, марнославний, невдячний, не боявся ні Бога, ні чорта, водночас відзначався розумом, винахідливістю, насмішкуватістю, красою дорівнював Берладникові, тому жодна жінка не могла встояти супроти його чар, вони з імператором мали коханками двох рідних сестер, своїх племінниць Феодору і Євдокію, суперничали перед жіноцтвом у ловах, у забавах, у військових походах. Андроник перевищував Мануїла у всьому, але не мав трону, який мав той.
Поза всім, хоч як це дивно, Андроник був двоюрідним братом Берладникові, бо матір'ю Комніна була княжна з Перемишля, донька покійного князя Володаря.
Дуліб часто зустрічався з донькою покійного князя Мстислава Євпраксією, виданою заміж за стрия Мануїлового. Була вже вдовою, багато літ вивчала хворощі людські, написала книгу про лікування мазями, може, найпершу таку книгу в цілій Європі. В народі прозвано її Зоя Добродія. Дуліб з шанобою слухав цю невисоку жінку, з тихим, стриманим голосом, дивуючись, що може мати вона такого забіяцького брата, як Ізяслав.
В давнину велося так, що по всій імперії роз'їздилися імператорські посланці, звозили до Константинополя наивродливіших дівчат, і вже сам василевс обирав для себе дружину. Кожна ромейська дівчина могла стати імператрицею. Та вже минулися давно ті часи, імператори намагалися зміцнити свою силу завдяки шлюбам з доньками й сестрами найзначніших правителів — і ось матір'ю Мануїла була Ірина Угорська, за жону імператор мав Ірину Германську, сестра його мала стати тепер Іриною Руською, на що василевс по тривалих роздумах і ваганнях не так справжніх, як показних, нарешті дав згоду, і ось повесні літа тисяча сто п'ятдесятого руські лодьї, забравши царівну з її слугами, рабами, павичами, папугами, мавпами, собачками, з її кіньми, віслюками, з її одягом, прикрасами, книгами, всілякими причандалами, ставши під благословіння патріарха Феодора (на місце князя Юрія поруч з Іриною поставлено розкішного князя Йвана, з чого царівна відверто раділа) — після всього цього відпливли з Золотого Рогу, пройшли тісні звивини Босфору і вийшли на хвилі Руського моря.
Принцеса поділяла всіх людей на людей царської крові і священиків. Інші — не існували для неї. То було щось таке, як коні, осли, чи й ще нижче — черва. Тому Берладника з перших днів залічено до наближених, Дуліба чи й помітила. Він відплатив їй у день відплиття, коли на останньому прийомі сказав імператорові Мануїлу:
— Веземо найбільший ваш дар — жону для великого князя київського. Наважуся нагадати, однак, сказане вашим поетом при зашлюбинах жони для вашої імператорської величності: «Всі знаємо, що чоловік переважає жінку, отож та сама відповідність повинна бути застосована і до взаємин між двома державами». Ви даєте жону, Русь — чоловіка. Не мої то слова — поета вашого Продрома.
— Чи слід згадувати слова якогось нікчемного чоловіка? — зневажливо всміхнувся імператор, а всі ромеї неприязно подивилися на Дуліба, невіста ж уперше зауважила його і мовби аж злякалася цього мовчазного, але, як видно, розумного і гордого чоловіка.
Пливли довго й повільно. Ромейка вередувала, веліла щоразу приставати до берега; коли за Дунаєм з'явилися в їхньому супроводі берладники, Ірина захотіла, щоб влаштовувано для неї ігрища, бої, лови, часто читала книги про любов, прикликаючи до себе князя Йвана, а заодно і Дуліба, щоб той пояснював Берладникові деякі місця, важкі до зрозуміння. Щоранку слуги збирали росу для вмивання принцеси, руки вона завжди мала в перчатках, обливалася пахощами, натиралася мазями й маслами, одягнена була в шовки, їла не руками, а золотими штрикачками.
Звикла до придворного поклоніння, до зальотів, до нестримності у вдоволеннях, принцеса досить відверто виявляла свою прихильність до Берладника, мабуть, вважала вона, що князь київський ще незвичайніший за цього одягненого в усе червоне красеня, бо ж не міг він вибрати посла, який перевищував би його своїми мужськими гідностями.
Забуваючи про свою перезрілість, розігріта вином, а ще більше уявою,
