Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Вони кличуть викидайла, ти, дурню! — сказав я.
Кантабіле забрав руку від моєї кишені й ми знову зосередили увагу на екрані, саме щоб побачити, як валун, підважений Кальдофреддо, летить схилом гори до журналіста в його «вольво», тимчасом як старий, нажаханий своїм вчинком, викрикував застереження, а потім дякував Діві Марії за порятунок скандинавця. Після цього замаху на вбивство, Кальдофреддо публічно зізнався на сільському майдані. Врешті журі, що складалося з мешканців селища, влаштувало йому допит на схилі сицилійської гори, на руїнах грецького театру. Це закінчилося хоровою сценою прощення і примирення — саме такою, як задумував її Гумбольдт, маючи на увазі «Едіпа в Колоні».
Коли погасло світло, і Кантабіле рушив до найближчого проходу, я вийшов через дальній. Він наздогнав мене на Єлисейських Полях і сказав:
— Не сердься, Чарлі. Я просто навчений, мов сторожовий пес, охороняти такі речі, як цей номерок. А що, якби на тебе напали й обчистили. Ми ж навіть не знаємо, в якій комірці той конверт. А завтра вранці мають прийти п’ятеро людей, щоб розглянути доказ. Гаразд, я нервовий хлопець. Я просто хочу, щоб усе було добре. А ти так натерпівся від тієї дівки, що тепер стократ більше прибацаний, ніж був колись у Чикаґо. Ось що я мав на увазі, коли сказав, що ти підкаблучник. А тепер, чому б нам не зняти пару французьких шльондр. Я заплачу. Це трохи підніме твою самооцінку.
— Я йду спати.
— Я просто намагаюся помиритися. Я знаю, що такому, як ти, важко вживатися з такими психами, як я. Ти весь на нервах і геть розкис.
Та насправді я нітрохи не розкис. Важкий, насичений день, навіть сповнений абсурду, виправдовує моє невиконання власних обов’язків, заспокоює моє сумління. Після чотирьох порцій кальвадосу в готельному барі я пішов спати, і сон мій був міцний.
Уранці ми зустрілися з метром Фюре й американським адвокатом, надзвичайно агресивним чоловіком на прізвище Барбаш, саме таким представником, якого мав би обрати Кантабіле. Кантабіле був дуже задоволений. Він пообіцяв привезти мене і доказ — тепер я зрозумів, чому він так шаленів через номерок, — і ось ми тут, як і планували, все чудово узгоджено. Продюсери «Кальдофреддо» знали: такий собі Чарльз Сітрин, автор бродвейської п’єси «Фон Тренк», що згодом лягла в основу успішного фільму, заявив, що він автор оригінального сценарію, за яким знято їхній фільм, популярний у всьому світі. На зустріч із нами вони прислали парочку випускників Гарвардської школи бізнесу. Бідолашному Стронсону, який тепер сидить у в’язниці в Маямі, було до них далеко, як до неба. Цих двійко гладко виголених, красномовних, добре обізнаних, стриманих, геть лисих і надзвичайно стійких молодиків чекали у конторі Барбаша.
— Чи ви, добродії, цілком уповноважені вести цю справу? — запитав їх Барбаш.
— Останнє слово за нашими босами.
— То привезіть сюди тих босів, хлопців, які все вирішують. Чого ви марнуєте наш час?! — обурився Кантабіле.
— Спокійно, спокійно, — мовив Барбаш.
— Сітрин у будь-якому разі важливіший за ваших клятих босів, — кричав на них Кантабіле. — Він один із найкращих у своїй царині, лауреат Пулітцерівської премії, chevalier ордена Почесного легіону, друг покійного президента Кеннеді та покійного сенатора Кеннеді, а небіжчик Гумбольдт фон Флейшер — його приятель і співавтор. Тож не годуйте нас тут лайном! Він працює над важливим дослідженням у Мадриді. Якщо він знайшов час приїхати сюди, то зможуть приїхати і ваші зажирілі боси. Він не тиснутиме на вас своїм авторитетом. Я тут, щоб зробити це за нього. Влаштуйте все так, як треба, або зустрінемося з вами в суді!
Виливши цю погрозу, він, схоже, відчув якесь дивовижне полегшення. І його вуста (які нечасто німували) розтяглись у мовчазній усмішці, коли один із молодиків сказав:
— Ми всі раніше чули про пана Сітрина.
Тепер ініціативу взяв пан Барбаш. Хоча, звісно, приборкати Кантабіле йому було нелегко.
— Ось факти. Пан Сітрин та його друг пан Флейшер написали нарис сценарію до цього фільму ще 1952 року. Ми готові це довести. Пан Флейшер надіслав собі копію сценарію у січні 1960-го. Ми маємо цей доказ тут, у запечатаному конверті, проштемпельованому й виданому під розписку про отримання.
— Ходімо в американське посольство й розкриємо його перед свідками, — сказав Кантабіле. — І нехай ваші боси теж піднімуть свої зади і прийдуть на Площу Згоди.
— Ви бачили фільм «Кальдофреддо»? — запитав мене пан Барбаш.
— Учора ввечері. Чудова гра пана Отвея.
— І він нагадує оригінальний сценарій, написаний вами і паном Флейшером?
Лише тепер я побачив у кутку кімнати стенографістку за триногою, яка записувала цю розмову. Привиди суду Урбановича! Я став Сітрином-свідком.
— Цей фільм не міг мати іншого джерела, — відповів я.
— Тоді як ці хлопці його дістали? Вкрали, — сказав Кантабіле. — Можливо, їм доведеться відповідати за плагіат.
Коли конверт пустили по колу для огляду, мої нутрощі пронизав гострий біль. А що як ошалілий, божевільний Гумбольдт напхав конверт листами, старими рахунками чи паперами з п’ятдесятьма рядками на неземну тему.
— Ви переконалися, — запитав метр Фюре, — що це нерозпечатаний, оригінальний конверт? Про це буде складено письмове свідчення.
Випускники Гарвардської бізнес-школи погодилися, що це не підробка. Потім конверт розрізали: він містив рукопис із назвою «Оригінальний кіносценарій. — Співавтори Чарльз Сітрин і Гумбольдт фон Флейшер». Коли аркуші пішли по руках, я полегшено зітхнув. Справу було доведено. Щодо автентичності цього рукопису не залишалося сумніву. Сцена за сценою, кадр за кадром, творці фільму дотримувалися нашого сценарію. Барбаш виголосив продумане й детальне свідчення для стенограми. Він дістав також копію робочого сценарію. У ній майже не було відступів від нашого сюжету.
Гумбольдт, благослови його Господь, свого часу зробив усе правильно.
— Це цілком законний доказ, — сказав Барбаш. — Поза всякими сумнівами автентичний. Гадаю, ви застраховані від таких претензій?
— Це нас не обходить! — докинув Кантабіле.
Звісно, вони мали страховий поліс.
— Не пригадую, щоб наші автори казали щось, у той чи той спосіб, про оригінальний сценарій, — зазначив один із молодиків.
Тільки Кантабіле ніяк не міг вгамуватися. Він вважав, що всіх має лихоманити. Проте для ділових людей це була лиш одна зі справ.
Я не чекав такої холоднокровності й поважності. Добродії Фюре, Барбаш і випускники Гарвардської бізнес-школи погодилися, що варто обійтися без довгої і дорогої судової тяганини.
— А як щодо співавтора пана Сітрина?
Це й усе, що значило ім’я Гумбольдта фон Флейшера для магістрів ділового
