Ґарґантюа і Пантаґрюель - Франсуа Рабле
Як сеньйор де Баше взором метра Франсуа Війона своїх людей хвалив
Щойно крючок замок покинув і свою ґанджовану (так називав він однооку коняку) кобилу окульбачив, Баше, з альтанки свого приватного садка, послав по дружину, дочок і домівників, звелів подати кращого вина, щонайбільше пиріжків, шинки, фруктів і сиру, випив з ними усмак і сказав так:
— Метр Франсуа Війон, уже підстаркуватий, віддалився до пуатвенської обителі Сен-Максен, під опіку її абата, людини путящої. Місцевому люду на забаву Війон надумав поставити у версії і у вертепі пуатвенському Страсті Господні. От після розподілу ролей, розучування їх з акторами, підшукання приміщення він сповістив мера й ешевенів, що Містерія буде готова наприкінці Шорського ярмарку; зосталося лише підхожі костюми для дійовців добрати. Мер та ешевени віддали відповідні розпоряджання. Сам Війон, збираючись одного старого гречкосія Богом-Отцем перебрати, попросив брата Етьєна Втришия, ризничого францисканського закону, видати йому ризу та патрахиль. Втришия відмовив: тутешній, мовляв, монастирський статут будь-що видати чи надавати лицедіям суворо забороняє. Війон заперечив, що у статуті йдеться лише про фарси, пантоміми та інші сороміцькі грища, і саме так тлумачать його у Брюсселі та ще деінде. Проте Втришия сказав навпростець: хай Війон звернеться ще куди-небудь, а на його ризницю не сподівається, тут йому нічого не світить. Війон, страшенно обурений, повідомив про цю розмову акторам, додавши, що Бог віддасть Втришия віть за віть і невдовзі покарає його.
У суботу Війону внесли у вуха, що Втришия поїхав на монастирській лошичці (так вони необ'їжджену кобильчину називали) до Сен-Літеру збирати милостиню і що повернеться він десь о другій пополудні. Тоді Війон врядив своєму чортяцтву парад на міських вулицях і ринковій площі. Чорти наділи вовчі, телячі і ягнячі шкури, насолопили баранячі голови, поначіпляли на себе хто бичачі роги, хто здоровецькі роги від рогача і підперезалися грубими пасами, привісивши до них величезні калатальця і брязкальця — їх з корів і мулів познімали. Від торохнечі і гуркотняви у всіх позакладало. Дехто мав у руках чорні, набиті порохом, піки, інші несли довгі горящі головешки, сиплячи на них на кожному перехресті пригорщу товченої смоли, від чого вгору шугало полум'я і бухав дим. Провівши нечисту силу по всьому місту, стовковиську на втіху і малим дітям на пострах, Війон нарешті закликав її гульнути до заїзду, за міською рогаткою, при сен-ліґерському шляху. До заїзду підходячи, Війон угледів здалеку Втришия, що вже з датками повертався, і озвався до своїх макаронічним віршем:
Се краянус ностер, зроду крихотрус, Любить він цупаре торбус немалусь.— Бісового батька син! (гукнули чорти). Не захотів Богу-Отцю якусь нещасну ризу позичити! От ми його наполохаємо!
— Добре змислено (озвався Війон). А поки що ховаймося, а шутихи і головешки зарядіть.
Тільки Втришия під'їхав, як усі ці страшидла заступили шлях і заходились звідусіль осипати його і лошичку іскрами, брязкати кимвалами і завивати, начебто ті чорти:
— А-тю! гату! гата! тю-гу! кус! гоп-гоп! а-гу-гу-гу! Що, брате Етьєне, добре ми чортів приставляємо?
Тут кобильчина, схарапудившись, як рвоне з копита та як уляже, як гопне, як скікне, як пердне, як збрикне, як дибки стане, як хвицне, як петардне, і скинула-таки Втришия на землю, хоть як він за кульбаку чіплявся. Стремена в нього мотузяні були; правий його ходак заплутався в мотуззі, і він ніяк не міг із нього виборсатися. Лошичка здирала волоком йому гузно і все свої хвици і брики викидала і з ляку через живоплоти, кущі й канави перемахувала, і добрикалася до того, що розчерепила йому голову, і біля Осанного хреста з неї витрусився мозок. Потім руки йому відірвала, і вони розлетілися, одна туди, друга сюди, потім відірвала ноги, потім кишки випустила, і коли вона прискакала до кляштору, то на ній висіла лише його права нога та ходак замотузений.
Війон, побачивши, що пророцтво його збулося, сказав чортам:
— Здорово ви заграєте, панове диявольня, здорово заграєте, запевняю вас! О, як здорово ви заграєте! Присягаю, всім цим сомюрським, дуейським, монмориньйонським, ланжейським, сент-еспенським, анжерським, ба навіть, їй-бо, пуатьєрським чортам з їхнім парламентом до вас, як куцому до зайця. О, як здорово ви заграєте!
— Отож-бо (сказав Баше), я вже бачу, як здорово ви і цей трагічний фарс заграєте, коли з першої проби і випроби так добряче відчустрили, відманіжили, відбарбарили крючка. Від сьогодні я всім вам подвійну заслуженину платитиму. Ви, ясочко моя (сказав він своїй жінці), можете віддячуватися їм, як вам заманеться. Всі мої скарби у ваших руках і під вашим оком. Ну, а я передусім вип'ю до вас, мої щирі друзі. Оце воно, добре і холодненьке! А потім ви, шахварю, візьміть собі срібний таз, я вам дарую. Ви, джури, беріть два срібні золочені кубки. Вас, пахолків, три місяця не дратимуть. Ясочко! Віддайте їм мої білі, з золотими дармовисиками, султани. Вам, месіре Ударе, дарую срібну фляшку. А цю я даю кухарям, камердинерам дарую срібного кошика, конюхам дарую супницю, срібну, з позолотою; заворітникам дарую дві миски; поганяйлам мулів десять ополоників. Трюдоне! Візьміть собі срібні ложки і бонбоньєрку. Ви, льокаї, візьміть собі велику сільничку. Служіть мені, друзі, вірою і правдою, і я віть за віть віддам, і повірте: я волію, бачить Бог, дістати на війні, нашому доброму цареві служачи, сто ударів киякою по шолому, ніж один раз перед суд поставитись за позовом хамлюг крючків, ось такому кабанкуватому пріорові на втіху.
Розділ XIVПобій крючив в оселі де Баше
