Знедолені - Віктор Гюго

Коли той увійшов, хлопець машинально провів його поглядом — власне, він дивився на рушницю. Та коли чоловік із Зубчатої вулиці сів, Гаврош раптом підхопився на ноги. Якби хто спостерігав за цим незнайомцем, то помітив би, що досі той дуже пильно придивлявся до всього, що діялось на барикаді; та увійшовши до зали, він начебто поринув у задуму і вже нічого навколо себе не бачив. Хлопець підступив до цього замисленого чоловіка й почав навшпиньки кружляти навколо нього, як ото ходять біля людини, що її бояться розбудити. На його дитячому личку, водночас зухвалому і серйозному, легковажному й розумному, веселому й засмученому, промайнуло безліч виразів, які означали: «Оце так! Неможливо! Я помиляюся! Мені привиділось! Невже справді? Та ні! Так, так! Ні!» Гаврош розхитувався на п’ятах, стискав кулачки в кишенях, крутив шиєю, наче птах, глибокодумно закопилював нижню губу. Було видно, що в ньому напружено працював інстинкт, який щось винюхав, і розум, який робив висновки.

Саме під час цих роздумів і підійшов до нього Анжольрас.

— Ти малий, — сказав Анжольрас, — тебе ніхто не помітить. Вийди за барикаду, прослизни попід будинками, пошастай вулицями, а тоді повернешся й розкажеш, що там робиться.

Гаврош гойднувся з п’ят на пальці ніг.

— То й малі для чогось потрібні? Дуже приємно! Зараз піду. А тим часом довіряйте малим і остерігайтеся дорослих…

Він задер голову, стишив голос і, показуючи на чоловіка із Зубчатої вулиці, сказав:

— Бачите отого здоровила?

— То й що?

— Це шпиг.

— Ти певен?

— Не минуло й двох тижнів, як він стягнув мене за вухо з парапету Королівського мосту, де я дихав свіжим повітрям.

Анжольрас швидко відійшов від хлопця й прошепотів кілька слів на вухо портовому вантажникові, що трапився поруч. Робітник вийшов із зали й повернувся з трьома товаришами. Четверо широкоплечих вантажників непомітно стали позад столу, за яким сидів чоловік із Зубчатої вулиці. Вони були готові кинутись на нього.

Тоді Анжольрас підійшов до незнайомця і запитав:

— Хто ви такий?

На це несподіване запитання високий чоловік здригнувся. Пильно глянувши в правдиві очі Анжольраса, він, здавалося, прочитав його думку. Зневажливо усміхнувшись, він із погордою відповів:

— Я бачу, до чого ви… Ну, що ж, так воно й є!

— Ви шпиг?

— Я представник влади.

— Ваше прізвище?

— Жавер.

Анжольрас подав знак. Жавер навіть обернутись не встиг, як його схопили, повалили на підлогу, зв’язали, обшукали.

У нього знайшли маленьку круглу картку, втиснуту між двома скельцями, на якій з одного боку був вигравіюваний герб Франції, охоплений написом: «Нагляд і пильність», а з другого написано: «ЖАВЕР, поліційний наглядач, вік — п’ятдесят два роки». Внизу стояв підпис тодішнього префекта поліції пана Жіске.

Крім того, він мав при собі годинник і гаманець із кількома золотими монетами. Гаманець і годинник йому залишили. Під годинником, на дні жилетної кишені, намацали вкладений у конверт аркуш паперу. Анжольрас розгорнув аркуш і прочитав п’ять рядків, написані рукою того самого префекта:

«Виконавши своє політичне завдання, інспектор Жавер повинен провести особливий розшук з метою з’ясувати, чи справді помічено сліди злочинців на правому березі Сени, поблизу Йенського мосту».

Закінчивши обшук, Жаверові скрутили руки за спиною і прив’язали його до стовпа, що стояв посеред нижньої зали.

Гаврош, який спостерігав усю сцену, схвально киваючи головою, підійшов до Жавера і сказав:

— От миша й зловила кота.

Почувши, що когось схопили і зв’язали, Курфейрак, Боссюе, Жолі, Комбефер та повстанці з обох барикад прибігли в залу.

— Це шпиг, — пояснив Анжольрас.

Потім обернувся до Жавера:

— Вас розстріляють за дві хвилини до того, як барикаду буде взято.

— Чому ж не зараз? — гордо запитав Жавер.

— Ми бережемо порох.

— Тоді порішіть мене ударом ножа.

— Шпигуне, — сказав красень Анжольрас, — ми судді, а не вбивці.

Потім покликав Гавроша.

— А ти біжи виконуй те, що я тобі сказав.

— Біжу! — відповів Гаврош.

На порозі він затримався на мить і гукнув:

— До речі, віддасте мені його рушницю! — І додав: — Я лишаю вам музиканта, а собі заберу кларнет.

Хлопчак весело віддав честь і шмигнув у прохід барикади.

7. Випадок, що стався з таким собі Кабюком, якого, можливо, звали й не Кабюком

Трагічна картина, яку ми збираємось намалювати, не була б повною, і читач не побачив би у всій суворій правдивості ті години народження революції, позначені не тільки героїчними зусиллями, а й болісними судомами, якби ми не розповіли про один жахливий випадок, що стався відразу по тому, коли пішов Гаврош.

Людський натовп, як відомо, схожий на грудку снігу; котячись вулицями, він обростає новими людьми, яких ніхто не запитує, хто вони й звідки прийшли. Серед перехожих, котрі приєдналися до ватаги, очоленої Анжольрасом, Комбефером та Курфейраком, був один суб’єкт у потертій куртці вантажника, що галасував, вимахував руками і мав вигляд буйного пияка. Цей чоловік на ім’я чи то на прізвисько Кабюк, — до речі, незнайомий навіть тим, хто вдавав, ніби знає його, — бувши п’яним чи то вдаючи сп’яніння, сидів із кількома іншими повстанцями за столом, що його вони витягли з шинку на вулицю. Умовляючи приятелів пити, Кабюк водночас оглядав високий п’ятиповерховий будинок у глибині барикади, що височів над вулицею Шанврері, вікнами в бік Сен-Дені.

— Товариші, гляньте! — раптом вигукнув він. — Нам треба засісти в тому будинку й стріляти з вікон — тоді чорта з два хто поткнеться на вулицю.

— Воно-то так, але ж дім замкнений, — відповів один із пияків.

— А ми постукаєм!

— Не відчинять.

— Висадимо двері!

Кабюк підбіг до дверей, біля яких висів досить важкий молоток, і постукав. Ніхто не відчинив. Він постукав іще. Нікого. Постукав утретє. Тиша.

– Є тут хто-небудь? — крикнув Кабюк. — Ніяких ознак життя.

Кабюк схопив рушницю і став гатити у двері прикладом. То були старовинні склепінчасті двері, низькі, міцні, із суцільного дуба, ще й оббиті зсередини залізною бляхою та укріплені сталевою арматурою, — справжня фортечна брама. Від ударів прикладом двигтів весь дім, проте двері не зворухнулися.

Одначе мешканці, либонь, стривожились, бо на четвертому поверсі раптом відчинилося слухове віконце, й звідти виглянув сивий чоловік зі свічкою в руці. То був воротар.

Кабюк перестав гатити прикладом у двері.

— Панове, чого вам треба? — запитав воротар.

— Відчини! — наказав Кабюк.

— Неможливо, панове!

— Відчини негайно!

— Ніяк не можу, панове!

Кабюк підняв рушницю й прицілився у старого. Але воротар не бачив його — було вже поночі.

— Відчиниш ти чи не відчиниш?

— Ні, панове!

— Ти сказав — ні?

— Я сказав ні, ласкаві…

Воротар не