Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

— Це правда, — погодився Теренс. — Бергсон — не мислитель, а шарлатан. Того ж то він такий популярний…

— Не згоден! — перебив Генкок.

— Зажди трошки, Аароне. У мене наклюнулась думка, дай її схопити, поки вона не випурхнула в небесну блакить. Дік спіймав Бергсона на гарячому: той таки чимало накрав зі скарбниці науки. Навіть свою самовпевнену бадьорість він поцупив з дарвінівської моралі сили, що заснована на законі природного добору: виживав найпристосованіший. І що він з нею зробив? Підмастив трохи Джеймсовим прагматизмом[125], підсолодив надією на воскресіння з мертвих, що ніколи не вмирала в людському серці, під-глазурував ідеєю Ніцше, що «успіх народжується з надмірності»…

— Ідеєю Уайльда, хотіли ви сказати, — поправила його Ернестіна.

— Їй же богу, я б видав її за свою, якби тут не було вас, — зітхнув Теренс, уклонившись їй. — Нехай колись антиквари встановлять пріоритет. Мені особисто здається, що вона відгонить Мафусаїлом[126]… Але, як я казав, коли мене так мило перебили…

— Ну, а хто ж самовпевненіший за Діка? — задирливо спитав Аарон трохи згодом, і Пола значуще поглянула на Грейма.

— Я тільки-но вчора бачив табун жеребчпків-стригунців, — відмовив Теренс. — Яка то була краса! Вони мені й досі в очах стоять, отож і я тебе спитаю: а хто робить більше діла?

— Ні, Генкокове заперечення теж слушне, — наважився втрутитись Мартінес. — Без таємниці світ був би нудний і вбогий. А Дік не бачить у ньому таємниць.

— Оце вже ви помиляєтесь, — обстав за Діка Теренс. — Я добре знаю Діка. Він визнає таємниці, тільки не з дитячих казочок. Він не вірить у ті фантастичні побрехеньки, що так тішать вас, романтиків.

— Теренс мене розуміє,— кивнув головою Дік. — Світ завжди буде таємницею. Для мене людська свідомість — не більша загадка, ніж хімічна реакція між газами, що витворює звичайну краплю води. Розгадайте цю таємницю, і всі складніші явища втратять свою загадковість. Ця проста реакція подібна до тих аксіом, що на них стоїть уся будова геометрії. Матерія й енергія — ось довічні таємниці світу, що з’являються нам на тлі ще двох таких таємниць — простору і часу. В самих явищах нема нічого загадковою, таємничі тільки чинники — матерія й енергія, та ще арена їхньої дії — простір і час.

Дік умовк і байдуже задивився на незворушні обличчя А-Га та А-Гова, що саме подавали на стіл переміну якраз навпроти нього. Обличчя їхні не промовляють нічого, подумав він, але можна сміливо закластися: і їм відоме те, що так збентежило Ой-Ой.

— От бачте! — тріумфував Теренс. — Ось у кого треба повчитись! Він ніколи не витає в хмарах. Він завжди стоїть обома ногами на твердій землі фактів і законів, і його ніколи не зіб’ють з пуття ніякі химери та гарно закручені фрази.

Як за вечерею, так і потім, у вітальні, ніхто б нізащо не здогадався, що в Діка не все гаразд. Він начебто вирішив гідно відсвяткувати повернення Лут і Ернестіни, не дозволив філософам поновити їхню глибокодумну дискусію й просто сипав жартами та витівками. Пола теж, заразившись його настроєм, підохочувала його й допомагала в усіх веселих капостях, яких не уникнув ніхто.

Найкумеднішою з них був вітальний поцілунок. Усі чоловіки мусили його одержати. Грейм сподобився тієї честі перший і мав змогу потім спостерігати знегоди всіх інших — їх по одному впускав Дік знадвору.

Увійшов Генкок, і Дік під руку повів його насеред залп, де рядочком стояли на стільцях Пола та її сестри. Генкок підозріливо обдивився їх спереду, тоді захотів ще обійти навколо. Однак не помітив нічого незвичайного — хіба те, що всі три мали на головах чоловічі капелюхи.

— Начебто все гаразд, — сказав Генкок, ставши перед ними і звівши на них очі.

— Авжеж, усе гаразд, — запевнив його Дік. — Як три найперші красуні маєтку, вони повинні вділяти вам усім вітальні поцілунки. Вибирайте, Аароне.

Хутко озирнувшись — чи не загрожує йому ззаду якась каверза, — Генкок спитав:

— Усі три мають мене поцілувати?

— Ні, вибирайте котру-небудь одну.

— А решта дві не образяться, що я ними погребував? — допитувався Аарон. — А бакенбарди мої не вадять?

— Анітрохи, — відповіла йому Лут. — Мені завжди було цікаво знати, як це воно — цілувати чоловіка з чорними бакенбардами.

— Швидше, бо ми сьогодні повинні перецілувати всіх філософів, — озвалась Ернестіна. — Ваші товариші ждуть черги. Мені теж треба перецілувати цілий лан усякого заросту — бакенбардів, вусів та борід.

— Ну, кого ви вибираєте? — квапив Дік.

— А кого ж я можу вибрати, як не мою пані, Маленьку господиню? — гречно відказав Генкок.

Він підставив губи, Пола нахилилась, і з удавленого верху її капелюха просто в обличчя йому хлюпнула добра склянка води.

Коли надійшла черга Лео, той відважно вибрав Полу й трохи не зіпсував забави, шанобливо схилившись і поцілувавши краєчок її сукні.

— Ні, так не годиться! — обурилась Ернестіна. — Треба справжній поцілунок. Підставте губи.

— Лео, виберіть мене, занедбану, — набилася Лут, щоб порятувати його з прикрого збентеження.

Юнак звів на неї вдячний погляд і підставив губи, але не дуже задер голову, і вода вилилась йому за комір.

— Нехай мене поцілують усі три, і я тричі зазнаю райської втіхи, — схитрував Теренс і за свою галантність дістав у одну мить три порції води.

Дік розгулювався дужче й дужче. Здавалось, годі й шукати людини веселішої та безтурботнішої. Ось він поставив до дверей Фреліга й Мартінеса, щоб розв'язати суперечку, котрий з них двох вищий на зріст.

— Випростати ноги! Стулити коліна! Голови назад! — скомандував він.

Тільки-но їхні голови торкнулися дверей, з другого боку в них оглушливо бухнуло, і обидва аж кинулися з несподіванки. Двері розчинилися — в них стояла Ернестіна й держала б обох руках по довбешці від гонга.

Дік з атласним черевичком у руці, накрившися з Теренсом простиралом, навчав його гри «Братик Боб», а решта всі дивилися й реготали, коли з’явились Мейсони та Вотсони з цілим своїм вікенберзьким почтом.

Дік негайно зажадав, щоб усі новоприбулі чоловіки пройшли церемонію вітального поцілунку. А поки гості віталися самі, в гомоні двох десятків голосів він добре розчув слова Лоті Мейсон: «Добривечір, містере Грейме! А я гадала, що ви вже поїхали…»

Дік метушився серед численних гостей, як і перше вдавав із себе страшенно веселого, а сам підстерігав ті проникливі погляди, що ними жінки часом уміють дивитись на жінок. За хвильку він і справді помітив, як Лоті Мейсон нишком кинула такий допитливий погляд на Полу, коли та спинилась перед Греймом і заговорила до нього.

«Ще