Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Гребер слухав мовчки. Він відчував, як його трясе лихоманка, але не від морозу, а від холоду всередині. Щось примарне, невловиме поставало перед ним, воно давно вже блукало навколо, не давалось у руки, зникало і з’являлося знов, зазирало в очі, мало сотні невиразних облич і було водночас безлике. Він поглянув на рейки. Вони вели на батьківщину, там була надія, тепло, мати, мир — усе, що в нього залишилося. І ось оте невловиме, здавалось, прокралося слідом за ним, зловісно дихало поряд, і його не можна було позбутися.

— Відпустка, — гірко мовив солдат із Кельна. — Оце така в мене відпустка? Що ж тепер?

Усі дивилися на нього й нічого більше не відповідали. Так наче раптом помітили, що в чоловіка якась інфекційна хвороба. Він ні в чому не був винен, але якесь невидиме тавро лягло на нього й відштовхнуло вчорашніх його супутників. Вони були раді, що це трапилося не з ними, але, самі ще так само невпевнені, відвернулися від нього. Нещастя — хвороба заразна.

Поїзд повільно вкотився під критий вокзал. Шибки були закіптю-жені й поглинали рештки світла.

6

Уранці ландшафт змінився. Він чітко виступав у м’якій ранковій імлі. Гребер сидів тепер біля вікна, припавши чолом до шибки. Він дивився на поля, місцями ще вкриті снігом. Але де-не-де на них уже виднілися рівні чорні борозни й ніжно-зелені молоді сходи. Жодної воронки. Жодної руїни. Пласка, гладенька рівнина. Ніяких окопів. Ніяких бункерів. Земля!

Потім з’явилося перше село. Церква з блискучим хрестом. Школа, над якою повільно повертався флюгер.

Пивниця, перед якою стояли люди. Відчинені двері в хатах, прибиральниці з мітлами, підвода, перший промінь сонця на невибитих вікнах. Дахи на цілих будинках, дерева в рясному гіллі, вулиці, які бу-ли схожі на справжні вулиці та якими до школи йшли діти. Дітей Гребер не бачив уже давно. Він глибоко зітхнув. Це було саме те, чого він так довго ждав. Це було те! Саме те!

— Тут усе виглядає інакше, чи не так? — запитав якийсь унтер-офіцер, що сидів біля сусіднього вікна.

— Зовсім інакше!

Імла піднімалася все вище й вище. На видноколі засиніли ліси. Погляд уже сягав аж до них. Телеграфні дроти бігли за поїздом. Вони то опускалися, то піднімалися, немов ноти якоїсь безкінечної, нечутної мелодії. Птахи злітали з них, неначе пісні. Кругом панувала тиша. Фронтовий гуркіт розчинився в ній. Ніяких літаків. Греберу здавалося, ніби він уже тижнями в дорозі. Навіть спогади про товаришів раптом стали невиразними.

— Який воно сьогодні день? — запитав він.

— Четвер.

— Так, четвер.

— Звичайно, вчора ж була середа.

— Ти як гадаєш, удасться нам де-небудь роздобути кави?

— А певно.

Тут усе лишилося так, як колись. Дехто з відпускників подіставав із ранців хліб і почав жувати. Гребер вирішив почекати; йому хотілося з’їсти свій хліб із кавою. Пригадався сніданок удома, ще до війни. Мати стелила біло-голубу квітчасту скатертину й подавала до кави мед, булочки та гаряче молоко. Співала канарка, і літнє сонце осявало герань на вікні. Він, бувало, часто зривав її темно-зелені листки, розминав між пальцями і, вдихаючи незвичайний, міцний аромат, думав про далекі, чужі країни. Чужих країн тепер він надивився вдосталь; але не так, як тоді мріяв.

Гребер знову подивився у вікно. Раптом у нього з’явилася впевненість. Біля залізниці стояли сільськогосподарські робітники й дивились на поїзд. Серед них були й жінки в хустинках. Унтер-офіцер відчинив вікно й привітно помахав рукою. Ніхто йому не відповів.

— Не хочете — не треба, гнойовики, — буркнув унтер-офіцер розчаровано.

Кількома хвилинами пізніше показалося інше поле й люди на ньому, і він знову помахав рукою. Але цього разу далеко висунувся з вікна. І зараз йому ніхто не відповів, хоча всі попідводилися із землі й дивилися на поїзд.

— За кого ми тільки воюємо? — роздратовано промовив унтер-офіцер.

— Очевидно, то полонені або іноземні робітники.

— Але ж між ними чимало жінок. Вони ж могли принаймні помахати?

— Можливо, то росіянки. Або польки.

— Дурниці. Вони зовсім не схожі.

— Ми Ідемо санітарним поїздом, — мовив лисий. — Кого ж тут вітати?

— Бидло, — зробив висновок унтер-офіцер. — Гноєчисти й доярки. — Він рвучко зачинив вікно.

— У Кельні люди інші, — сказав слюсар.

Поїзд їхав далі. Години дві він простояв у якомусь тунелі. Світла не було, і кругом стояла непроглядна пітьма. Щоправда, вони звикли жити під землею, але через якийсь час тунель усе-таки став їх пригнічувати.

Закурили. Яскраві вогники сигарет мерехтіли в темряві, нагадуючи світлячків.

— Мабуть, поламався паровоз, — обізвався унтер-офіцер.

Вони прислухались. Літаків не чути було. Вибухів також.

— З вас хто-небудь бував у Ротенбурзі? — поцікавився слюсар.

— Кажуть, це старовинне місто, — мовив Гребер.

— Ти в ньому бував?

— Ні. А ти?

— І я ні. Що мені там робити?

— Тобі поїхати б у Берлін, — сказав чоловік-миша. — Відпустку дають лише раз. А в Берліні е що подивитися.

— Для Берліна в мене немає грошей. Де там жити? У готелі? Я хочу до своєї сім’ї.

Поїзд рушив.

— Нарешті, — відгукнувся бас. — Я вже думав, що нас тут поховають.

Крізь сутінки пробилося сіре світло. Потім воно стало яскравішим, і знову відкрився ландшафт. Він видався їм кращим, ніж будь-коли. Усі товпилися коло вікон. Надвечір’я було немовби напоєне вином, їхні очі мимоволі шукали свіжих воронок. Але не знаходили жодної.

Через кілька зупинок із поїзда зійшов чоловік з басом. Потім унтер-офіцер і ще двоє. Годиною перегодом уже й Гребер почав упізнавати знайому місцевість. Сутеніло. Синій серпанок повив дерева. Будинки, села, пагорби перестали бути конкретними предметами — це був лише ландшафт, який раптом заговорив. Він підступав з усіх боків, солодкий, приголомшливий, сповнений несподіваних спогадів. Він утратив чіткі обриси й деталі і був нічим іншим, як передчуттям повернення, саме передчуттям, а не поверненням; але саме тому вражав неймовірно. Алеї примарливих видінь перетинали його, і не було їм кінця.

Назви станцій Греберові були вже добре знайомі. За вікном пропливали місця, куди раніше він виїжджав на прогулянки. Раптом пригадався запах суниць, живиці, лук, розігрітих на сонці. Ще кілька хвилин, і з’явиться місто. Гребер зібрав свої речі. Він стояв і виглядав перших будинків.

Поїзд зупинився. Люди бігли вздовж вагонів. Гребер виглянув у вікно. Він почув назву міста.

— Ну, хай тобі щастить, — сказав солдат із Кельна.

— Ми ще не доїхали. Вокзал у центрі міста.

— Може, його перенесли. Краще запитай.

Гребер відчинив двері. У сутінках побачив людей, що сідали в поїзд.

— Це Верден? — спитав він.

Кілька чоловік попідводили очі, але нічого не