На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк

— А, ви теж тут?

Та Альберт не збирається з ним приятелювати. Він коротко відповідає:

— Напевне, трохи довше тут, ніж ви.

Руді вуса вже тіпаються.

— Ви, здається, мене не впізнаєте?

Тепер Тьяден розплющує очі:

— Чого там!

Гіммельштос обертається до нього.

— Це, здається, Тьяден, еге?

Той підводить голову.

— А знаєш, хто ти?

Ці слова приголомшують Гіммельштоса.

— Відколи це ми на «ти»? Ми разом свиней не пасли.

Він не знає, як вийти з цього становища, бо не чекав від нас такої відвертої ворожнечі. Але поки що він тримається обережно, певне, його вже встигли настрахати балачки про постріли в спину.

Від його слів Тьяден так розлютився, що навіть стає дотепний:

— Та ні, свиней ти сам пас.

Тепер і Гіммельштос аж піниться з люті. Однак Тьяден його мерщій випереджає, йому кортить висловитися:

— Хочеш знати, хто ти такий? Пес ти паршивий, ось хто! Давно я хотів тобі це сказати.

У його блискучих свинячих очицях світиться задоволення: нарешті він здійснив те, про що мріяв кілька місяців — швиргонув Гіммельштосові в лице «паршивого пса».

Але й Гіммельштос уже не стримується:

— Ти чого, котолупе нещасний, смердючий виродку? Ану, стати струнко, коли начальство говорить.

Тьяден велично киває йому:

— Можете йти, Гіммельштосе, кроком руш!

Гіммельштос шаленіє. У його особі ображено стройовий статут. Самого кайзера не можна було б тяжче образити.

Він гаркає:

— Я вам наказую, Тьядене, встати!

— А більш нічого? — питає Тьяден.

— Ви виконаєте мій наказ чи ні?

Тьяден спокійно закінчує розмову популярною цитатою з класика, сам того не знаючи[1]. Водночас він повертається спиною і світить Гіммельштосові голим задом. Той бурею зривається з місця:

— Ви підете під трибунал!

Ми бачимо, як він поспішає до польової канцелярії.

Гайє і Тьяден заходяться реготом, як справжні торфорізи. Гайє регоче так, що в нього збочує щелепа, і він безпорадно спиняється з роззявленим ротом. Альберт кулаком вправляє йому щелепу на місце.

Кач непокоїться:

— Якщо він поскаржиться на тебе, буде кепсько.

— Гадаєш, він це зробить?

— Безперечно, — кажу я.

— Ти дістанеш щонайменше п’ять діб «губи», — пояснює Кач.

Це зовсім не бентежить Тьядена.

— П’ять діб «губи» — то п’ять діб відпочинку.

— А як тебе відправлять до фортеці? — цікавиться розважливий Мюллер.

— То для мене війна на тому й скінчиться.

Тьяден щасливчик. Він ніколи не завдає собі клопоту. Він іде з Гайє і Леєром звідси, щоб не потрапити на очі начальству під гарячу руку.

Мюллер і досі ще всіх розпитує. Тепер він знову береться до Кропа.

— Альберте, а як ти справді повернешся додому, то що тоді робитимеш?

Кроп уже наївся і через те подобрішав.

— Скільки зосталося з нашого класу? — питає він.

Ми підраховуємо: з двадцяти душ сімох уже вбито, чотирьох поранено, один — у божевільні. Отже, зібралося б щонайбільше дванадцять хлопців.

— Троє з них уже лейтенанти, — каже Мюллер. — Як ти гадаєш, чи вони дозволили б, щоб Канторек на них горлав?

Ні, ми так не гадаємо. Ми теж не дозволимо горлати на нас.

— А що ти можеш сказати про єдність дії, місця й часу в драмі «Вільгельм Телль»? — нараз згадує Кроп і аж качається з реготу.

— Яку мету ставила перед собою спілка поетів «Геттінген-ський гай»? — раптом суворо питає поважний Мюллер.

— Скільки дітей мав Карл Сміливий? — спокійно відбиваюсь я.

— Нічого путнього з вас, Боймере, не вийде, — скрекоче Мюллер.

— Коли була битва при Замі? — допитується Кроп.

— Ви морально несерйозна людина, Кропе, сідайте, три з мінусом, — зневажливо махаю я рукою.

— Що Лікург мав за найважливіше для держави? — сичить Мюллер, удаючи, ніби поправляє пенсне.

— Як правильно: «Ми, німці, боїмося самого тільки Бога й більше нікого на світі» або: «Ми, німці, боїмося тільки Бога…»? — дозволяю я подумати.

— Скільки жителів у Мельбурні? — щебече й собі Мюллер.

— Як ви збираєтесь жити, коли цього не знаєте? — обурено питаю я в Альберта.

— Що ми розуміємо під явищем зчеплення? — тріумфує тепер він.

З усього цього мотлоху ми майже нічого вже не пам’ятаємо. Він нінащо не придався нам. Але ніхто в школі нас не навчив, як закурити цигарку під дощем чи в бурю, як розпалити багаття з сирого гілля; не навчив, що бити багнетом краще не в ребра, а в живіт, бо там багнет не застрягне.

Мюллер задумано каже:

— Та дарма, нам знов доведеться сісти за шкільну парту.

Мені здається, що це неможлива річ.

— Напевне, нам дозволять здавати екстерном.

— До цього треба добре підготуватись. І навіть коли ти здаси екзамени, що далі? Бути студентом не набагато краще. Як у тебе немає грошей, то будеш день і ніч працювати.

— І все ж таки це краще. Тільки й там доведеться втовкмачувати в голову всякий мотлох.

Кроп розуміє наш настрій:

— Як можна ставитися до цього поважно, побувавши тут, на передовій?

— Але ж якийсь фах треба мати, — заперечує Мюллер, удаючи Канторека.

Альберт чистить собі нігті ножем. Ми дивуємось, чого це він став такий чепурун. Але він робить це тільки тому, що замислився. Відклавши ножа, він каже:

— Так воно й є. Кач, і Детерінг, і Гайє потім працюватимуть за фахом, бо вони вже його мають. І Гіммельштос теж. А ми не маємо. І як нам після оцього, — він показує в бік передової, — призвичаїтись до якогось фаху?

— От якби стати рантьє й жити десь у лісі зовсім самому, — вголос мрію я, але тут же мені стає соромно за таку примху.

— Що ж із нами буде, коли ми повернемося? — питає Мюллер, і навіть він збентежений.

Кроп знизує плечима.

— Не знаю. Спершу треба вижити, а тоді вже буде видно. Власне, ніхто з нас не знає відповіді.

— А все-таки, що ми могли б робити? — питаю я.

— Мені нічого не хочеться, — стомлено відповідає Кроп. — Навіщо загадувати, коли нас щодня можуть тут убити? Я не вірю, що ми взагалі повернемося.

— Коли я про це думаю, Альберте, — кажу я через якийсь час, перевертаючись на спину, — то мені здається: якби я почув слово «мир» і він справді настав би, то я б учинив щось надзвичайне, бо мені від того слова аж кров шугає в голову. Знаєш, зробив би щось таке, заради чого варто було в цьому багні лежати. Тільки я нічого не годен придумати. Те, що справді можна зробити, — вчитися, набути фах, одержувати платню і таке інше, — це все мені насточортіло, бо це