Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Тут Іваниця вирішив, що вже годі приховувати свою нічну пригоду в монастирі, він схитнувся до Дуліба, щоб розповісти, як його виманювано тої ночі із скиту, але Ойка вхопила хлопця за руку, шепнула: «Мовчи, то була я!»
— Ти була? — не повірив Іваниця. — А чому біла? Ти ж чорнява!
— Чорнява, а вночі біла.
— І то ти мене водила й заманювала?
— Я.
— А куди щезла?
— Сюди.
— То ти хотіла вбити Дуліба? Може, й мене?
— Нікого ж не вбито, дурню. А сьогодні не вертайтеся в монастир.
— Ойко! — загримів сліпий Ємець. — Не сичи мені! За щит і кричи! Хай мій воєвода ще зігріє серце від списового польоту.
— А так, будь воно прокляте! — гукнув Войтишич. — Челядь, де мед і вино? Несіть сюди кубки, бо чи я ще й побачуся більше з моїм дорогим лікарем Дулібом!
А Петрило мовчав упродовж тяжкої сеї й заплутаної розмови, тільки сопів та почовгував ногами. Коли ж збагнув, що все тут сказано, висунувся наперед і звернувся до Дуліба:
— Обідати завтра в мене.
Схоже було й не на припросини, а на веління, однак Дуліб не був би сам собою, коли б так легко піддавався кожному. Схилив голову, дякуючи, а згоди не дав.
Обідали вони в Петрила і не в Києві, на князівській Горі, а на Подолі; і не за розкішним столом, а на старому дубовому пеньку, поставленому посеред хижі, повної протягів і темряви, щоправда, просторої, бо хазяїн любив простір; а їли хліб, та цибулину, та м'ясо таке старе й тужаве, що хазяїн сміявся: «Ця корова була ще старіша за мене». Хазяїна звали Кричко, і не через те, що належав до крикунів, хоч голос мав далебі не кволий, а передовсім тому, що все своє життя виплавляв крицю в невисокій домениці, поставленій на самому березі Почайни так само, як і хижа Кричкова. Чоловік він був віку невизначеного, тілом швидше кволий, аніж могутній, як уявлялося б, зважаючи на взаємини його з залізом. Хоч постачав крицю для мечів, стріл і списів, сам зброї не мав і не любив її, бо любив волю, а зброя волю не те що обмежує — просто знищує. Доменицю поставив коло самої Почайни, бо для роботи потрібно було багато води, хижу втулив теж там з замилування до волі, ладен був щороку ставити нову хижу, бо стару зносили весняні розливи Почайни, зате почувався незалежним отут, де кінчався Київ, де кінчалася влада, що нею напханий був город по саме нікуди, де не міг дістати Кричка навіть сам Петрило, сила якого кінчалася, згідно зі звичаєм і давніми правдами князівськими, ще від Ярослава Мудрого, на відстані від берега, рівній киненню палиці. Вибрав Крячків двір Дуліб. Сподобалося йому, що за Києвом, подумалося: «Ось незалежний ум, чоловік, до якого б мали прийти в перший день свого прибуття; цей знає найбільше, його знання безкорисливе, отже, чисте й правдиве». Кричко зрадів гостям, бо таких не мав ще ніколи. Приїздили до нього за крицею, брали своє, платили, їхали собі. Знічев'я перемовлялися словом, але йшлося завжди лиш про залізо та про залізо, а чоловік м'якіший од заліза; от і його жона, до слова кажучи, давно зійшла з цього світу, а залізо є, щодня закладаєш у доменицю руду, вапно, вугілля, дмеш міхами, палиш вогонь.
— Нам треба притулок на кілька день, — сказав Дуліб. — Заплатимо добре, будемо лиш спати, та щоб коні поночували.
— Коні можна й на пашу, — показав Кричко на зелену, вже трохи пожовклу подекуди від осінніх вітрів луку, — а ви будьте там, де я. Ні ліпше, ні гірше вам не буде. Хто ви, не питаю, бо й так бачу.
Дуліб сказав йому, хто вони і нащо в Києві, а Іваниця тільки зирив на Кричка своїми незатьмареними очима, а наприкінці додав те, про що забув Дуліб: що вони сюди просто з обіду в самого Войтишича.
— Чи, може, й не чув про Войтишича? — спитав Іваниця Кричка, викликаючи того на відвертість одразу.
— Чом би й не чув? Я все в Києві знаю. Від діда-прадіда киянин. Мої предки жили тут ще тоді, як і князів не було. Хто старший у роду, той собі й князь. Та й сьогодні ще так у нас ведеться. В своєму домі киянин — пан і князь. На вулиці — вільний чоловік. А вже на боярськім дворі — лизогуб і лизоблюд. Що до Войтишича попали — ваше діло. Та тільки я б, до слова кажучи, не пішов ніколи. Бо вже всяке бачив Київ, прощав багато чого й багато кому, бо город наш має лагідне серце. Проте Войтишичеві не можемо простити його зрадливості. Міняв князів, як бездомний пес хазяїнів!
— Десь я вже чув це, — зауважив Дуліб.
— Не любив цей чоловік нікого й ніколи, тільки себе, всіх людей ладен би перетворити на воїнів та розбишак, а сам би та загрібав навойоване і зирив, куди переметнутися, де більше зиску. Зненавиділи його кияни, то він і сховався від нас за високим гостроколом, і з служби князівської втік.
— Нам Войтишич поміг, — сказав Іваниця, — ніхто не наставив нас на слід убивства Ігоревого, а він наставив.
— Все брехня, — махнув рукою Кричко, — у Києві не вірте нікому, отам на Горі не вірте. Там одні підкуплені Ізяславом, другі Ольговичами, треті Юрієм Довгою Рукою, четверті підкуплені всіма відразу, ці найгірші, вони просто мовчать. Трьом речам треба вірити: приятелям, Києву і правді.
— Войтишич — теж Київ, — мовив Дуліб.
— Войтишич не Київ. Ні Борислав, ні Мирослав, ні Гордята, ні Лазар, ні Петрило, ні Василь Полочанин. Київ до часу непомітний, він не пнеться до неба золотими церквами, не городить багатих дворів, не розсиджується на дубових лавах у трапезних, — він отут довкола, він підпирає Гору димами, цюканням сокир, дзвенінням молотів, він лягає спати й прокидається надголодь, він нікому
