Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк
– А це у нас хто?
– А це у нас Віра, – засміялася Регіна.
– Ві-іра-а-а, – протягнув Красков. – Яке гарне слов’янське ім’я!
– А хіба Регіна – не гарне, Владлене Івановичу? – примхливо надула губки Регіна.
– Ну що ти, Регіночко. Твоє ім’я – просто чудо! І так тобі пасує!
Вони всілися за імпровізованими столами (звичайні дошки, покладені на підпори і застелені скатертинами), виставленими просто серед дерев, вислухали тости за міжнародну солідарність і за те, щоб жінки усіх народів носили одяг тільки з їхніх тканин, трохи випили і закусили. Регіна почувалася у компанії як риба у воді. Тим більше що компанія не скупилася на компліменти для чарівної секретарки товариша Краскова.
Віра терпіти не могла застіль і тостів. Вона непомітно висковзнула і майнула до лісу.
Припікало сонце. На деревах поблискувала ядучо-смарагдова зелень. Під ногами синіли дрібні лісові фіалки і біліли конвалії, між цвітом господаровито снувала мурашня. У повітрі аж бриніла весняна брость, щось бентежило, тривожило і стискало груди, змушувало прискорено битися серце. Вірі хотілося сміятися і плакати водночас. Може, від випитого вина. А може, весна нагадувала: пора б уже тобі, Віруню, закохатися. Ну обпеклася раз. Із ким не буває? Он скільки чоловіків навколо – не всі ж вони негідники. Нагнулася, щоб зірвати конвалію.
– То от де наша Любов заховалася! – почулося над головою.
Підпилий Красков уже тримав білий букетик.
– Я не Люба, а Віра, – поправила.
– Знаю, що Віра. Але хіба Віра не може бути і любов’ю? – Він подав їй квіти. – Ось, з надією! Я вже нарвав. Боже, які очі! Які очі! Я таких іще не бачив. Дозволь поцікавитися: це смарагди, сапфіри, малахіти, хризоліти чи яшма?
– Ви, мабуть, на ювеліра вчилися? – зіронізувала Віра.
– Я ювелір людських душ. І очей, звісно ж! – Він схопив її за плечі, потягнув до себе. – А яка симпатична ямочка на підборідді! Готовий побитися об заклад, що за цю ямочку не одна дуель відбулася і не одне серце розбилося й розлетілося на скалки.
– Та що ви таке говорите? – зашарілася Віра. – Які там дуелі! Які скалки! Відпустіть мене!
– А ти, бачу, не дуже любиш компанії. Даремно. Я колись теж не любив. Не віриш? Чесне партійне! Чесне-пречесне! Але якщо хочеш чогось добитися у житті, без цього не обійтися. Мовчунів не люблять. Ну не люблять – і квит. Треба зустрічатися з потрібними людьми, накривати «поляни», виголошувати тости, говорити компліменти. Треба! Такі правила вищого світу. Мене моя всього навчила. Вона виросла серед таких…. Та ні, не серед таких – серед вищих, значно вищих… Вона така…
– А чого ж сьогодні з вами не приїхала? Чи компанія не тієї висоти? – запитала Віра.
– Компанія? Ну що ти, Віруньчик! Компанія люкс. Тільки вона ще зовсім не приїхала. Зовсім. Ну, ти мене розумієш… Вона… там… – Він махнув рукою в глибину лісу. – Ще там… десь…
Дружина справді не поспішала переїжджати до Краскова. Може, чекала, що він тут не затримається надовго, покаже свій керівний талант і з тріумфом повернеться у рідні пенати, тільки вже на вищу посаду. А може, її лякала перспектива жити на периферії великої радянської імперії. Чогось вона зволікала, чогось чекала, десь із кимось вела якісь перемовини. А тим часом її благовірний не збирався рвати жили заради дострокового виконання чергової п’ятирічки і садити себе на любовну дієту. Йому вже за тридцять п’ять перевалило, коли ж іще вдасться пожити, як не тепер?
* * *Раз на тиждень Віра навідувалася до його просторого, але по-холостяцьки незатишного помешкання з голими стінами. З кожним відвідуванням більше прикипала до нього. Сама незчулася, коли почала потай молитися, щоб товаришка Краскова ніколи не приїхала сюди. Сподівалася, що ось-ось, якогось благословенного дня, надійде лист, у якому Людмила Гервасіївна сповістить, що вирішила розлучитися. А чому б і ні? Їх же ніщо не зв’язує – дітей немає, палкого кохання також. Якби любов була, то потягнулася б жінка за чоловіком, як нитка за голкою, куди завгодно. А так… Сидить собі десь премудра і практична Люська Гервасіївна й виглядає з моря погоди. Віра ж тут мусить прокрадатися вечорами до свого коханого, як партизан-підпільник на конспіративну явку. А Владлен, відчиняючи двері, кожного разу зазирає за її плечі, прислухається, оглядає східці:
– Віруньчик! Тебе ніхто не засік?
Їй би геть не хотілося тієї конспірації. Навпаки: хай би всі бачили, хай би знали. Але так наказав Красков. Кохання коханням, сказав, а репутація керівного кадра – понад усе. Звісно ж, настане час, коли він розлучиться з Люсею (вона, здається, і не збирається сюди їхати) і вони одружаться. Але треба почекати, треба утвердитися на новому місці, завоювати авторитет. Зараз ніхто нічого не повинен знати. Ніхто! Навіть її найближча подруга. Та що там «навіть»? Насамперед! Подруги – це такі капосні створіння! Вони завжди першими все випитують і виносять таємниці на люди. А Регіна до того ж його секретарка. Секретарка взагалі не повинна бути в курсі особистого життя шефа.
Коли Віра сказала, що вагітна, він зреагував якось дивно. Нібито зрадів, а ніби й злякався. Довго мовчав, курив, а тоді ні сіло ні впало почав розпитувати про її родину: хто батьки,
