Після кави - Абдул Рашид Махмуді

нічого, крім оранки, сіяння та збирання врожаю. Вони не розуміли конярство, адже були власниками верблюдів, і вони ніколи не мали рабів. Так само вони ніколи не відправляли своїх синів до університету аль-Азгар. І в їхньому селі не було школи Корану, тому вони віддали своїх дітей до школи кассимів. Більшість із них носили джильбаби без нічого й спали де прийдеться. Улітку деякі з них спали на дахах або на терасах коло власних будинків, а взимку — у купі соломи. І в них не було історії, яку можна було б плекати, і вони не мали ілюзорних уявлень щодо своїх предків. Це були люди, які завжди жили, як кажуть, «рука в рот». Їхня їжа була поганої якості. Хліб у них був чорний, білий пшеничний хліб — ознака процвітання, — вони замішували із низькосортним борошном з кукурудзи та гуньби. Найчастіше вони не їли нічого, крім верблюжого м’яса та впольованих власноруч їжаків. Незважаючи на те, що переважна більшість кассимів збідніли, вони все ще вірили, що бідність — це ознака салехів. І хоч м’ясо теж було рідкістю в житті цієї громади, кассими однаково висміювали своїх сусідів, бо вони готували кьофте[17] з кукурудзою замість фаршу. Вони також стверджували, що салехи були схильні до дивних захворювань, таких як фавус, водянка й рак сечового міхура. Утім, погонич верблюдів Хасан подолав ці бар’єри й одружився з Фавзією із заможної родини.

Люди кажуть, що коли всемогутній Аллах викладає свої аргументи, то вже ніхто не може перешкодити його суду. Так сталося, що рано вранці Фавзія прокинулася від галасу біля будинку. Її мати ще спала, але вона здогадалася, що Хасан, погонич верблюдів, рано повернувся з млина. П’ять років він возив їхню пшеницю на млин та ночував просто неба, очікуючи своєї черги, перш ніж повернутися з борошном наступного ранку. Дівчина встала, відчинила двері будинку й зрозуміла, що була права. Хасан дав команду своєму верблюду стати на коліна та розвантажив його. Спочатку Фавзія не знала, що вдіяти. Вона сказала чоловікові, що мати не прокинулась. Хасан хотів піти, натомість вона просила залишитися й запропонувала сніданок, але він чемно відмовився. Він був від природи сором’язливий і не наважувався підвести очі, щоб подивитися прямо в обличчя дівчині.

Але верблюд відмовився піднятися, і коли Хасан спробував стимулювати його ударом палиці по шиї, він тільки пінився й дратувався. Чоловік іще раз вдарив, роздратований верблюд обернувся — а коли верблюд гнівається, то стає жорстоким — і вкусив свого власника за передпліччя. Крик Хасана розлетівся луною, Фавзія злякалась, коли побачила кров, що ллється з руки хлопця, і поспішила принести необхідне для першої допомоги. Вона продезінфікувала рану хлопця та напхала її меленою кавою замість попелу з печі, і замотала тканинним бинтом.

— Хасане, не будь таким жорстоким, — сказала вона. — Верблюд голодний. Вона принесла верблюду воду й корм, і лише тоді Хасан погодився поснідати. Зейнаб прокинулась і побачила, що він сидів на їхній низькій терасі з глиняної цегли за вхідними дверима, пив чай, опустивши голову. Юнак був чемний, як сором’язлива дівчина, і самовідданий. Він ніколи не торгувався за оплату. Якби вона запитала його: «Ти щасливий, Хасане?». Він би їй на те відповів: «Ви дуже добра й благословенна, пані». «У хлопчика язик солодкий, як мед», — завжди казала вона. «Він не вульгарний, як інші представники роду Салехів». Вона була щаслива, що її дочка повелася гостинно з гостем, адже це завдання господаря дому. Якщо господар відсутній, хтось із його дітей заміняв його. Це зазвичай був старший син. Якщо сина не було, дружина виходила зустрічати гостей, а якщо її не було, то дочка виходила назустріч, виконуючи роль чоловіка. Тоді вона справді стала дочкою свого батька. Це був правильний спосіб виконувати обов’язки відповідно до правила старшинства в родині.

Коли Хасан повернувся додому, то сказав їм, що хоче одружитися з Фавзією. Його божевільне прохання вразило всіх. «Хлопчик такий же дурний, як і його діди-прадіди», — казали вони, адже знали, якої думки про них Зейнаб.

— Хіба ти не міг знайти когось іншого, а не дочку Зейнаб? — промовив батько. — Дівчат повно навколо тебе.

Таку ж позицію займав його дядько.

— Клянусь Аллахом, — поклявся Хасан: — Я не візьму за дружину нікого іншого.

Розмова тривала, звідусіль лунали крики, аж поки дід не прокинувся, піднявши голову з-під товстого вовняного покривала:

— Що це за галас? Людоньки, від вас у мене болить голова. Нехай Аллах благословить того, хто знає собі ціну. Але Хасане, ти знаєш, що ми недостатньо заможні для них, ми їм не рівня.

У це втрутилася Ханія, дружина Саїда, дядька Хасана:

— Та годі вам, чому ви хочете задушити мрію хлопця? Ви всі тут висловлюєте свою думку, а хтось із вас запитав, що думає Зейнаб?

— Але ми знаємо, що вона думає, — відповіли вони.

Тоді Ханія звернулася до діда:

— Усе, що ти робив десять років, це засинав і прокидався на терасі. Ти не працюєш і нічим не займаєшся. Усе, що ти робиш, це їси й бурчиш: «Я втомився, я хворий». Приготуйте мені курку, щоб я міг з’їсти її разом із супом. Дбайте про мене, мені залишилось зовсім небагато днів на цьому світі. Я пройшов свій шлях, а ти лишень на початку...

— Що я можу зробити у свої літа, Ханіє? — запитав він.

— Уставай, спирайся на ціпок і йди влаштовуй заручини хлопця, — відповіла жінка.

— Можливо, Зейнаб пошкодує тебе й посоромиться відмовити.

Дід закрив обличчя вовняним покривалом і пробурмотів:

— Наволоч... у неї язик без кісток... ганьба.

Тільки Ханія не злякалася. Вона запропонувала сама піти до Зейнаб, щоб розвідати. Цю пропозицію всі негайно підтримали й нарешті заспокоїлися.

Повернувшись додому, Ханія сказала їм, що Зейнаб змінила тему, щойно жінка порушила її.

— Отже, ти отримала відповідь? — запитав її чоловік. —Жінко, чи ж ми не попереджали?

Утім, Ханія мала іншу думку.

— Я почуваюся впевнено, — сказала вона. —Можливо, мовчанка є ознакою згоди.

Правда полягала в тому, що мовчанка Зейнаб була виразом смутку й вагання. Вона знала, що роками її дочка бачила молодика, який приходив до них. Отже, чи могло між ними щось трапитись? Хлопець був добрим і чемним, але цілковитим селянином. Вона вирішила поговорити з дочкою.

— Я не задоволена задумом про шлюб, Фавзіє. А якби твій батько був живий, він би відмовився. Що ти думаєш? Вона сподівалася, що в дочки вистачить розуму, щоб прислухатися до порад матері й відповісти: «Звісно