Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Особливо вами, пане.

– Певна річ! Хто йому найліпші везе вісті? Вже повірте мені, князь не поскупиться на нагороду.

– Отож, у путь?

– Не завадило б відпочити до завтра, – зауважив Володийовський. – А втім, нехай наказує Скшетуський – він у нас старший; одначе попереджаю: виступимо сьогодні – у мене всі коні здохнуть.

– Це діло серйозне, знаю, – сказав Скшетуський, – але, гадаю, якщо засипати їм добрячого корму, завтра сміливо виходити можна.

Назавтра й вирушили. Згідно із княжим наказом їм належало повернутися в Збараж і там очікувати подальших розпоряджень. Тому пішли на Кузьмин, аби, залишивши осторонь Фельштин, повернути до Волочиська, звідки через Хльобанівку вів старий битий шлях на Збараж. Іти було нелегко – дорога від дощів розкисла, – але зате спокійно, тільки пан Лонгинус, що ішов на сто коней попереду, розбив декілька банд, які безчинствували в тилу регіментарського війська. На нічліг зупинилися тільки у Волочиську.

Та ледве втомлені довгою дорогою друзі заснули солодко, їх розбудила тривога: вартові дали знати про наближення кінного загону. Невдовзі, одначе, з’ясувалося, що це татарська корогва Вершулла – свої, значить. Заглоба, пан Лонгинус і невеличкий Володийовський одразу ж поспішили до Скшетуського, а слідом за ними туди ж вихором улетів захеканий, із ніг до голови забризканий грязюкою офіцер легкої кавалерії, глянувши на якого, Скшетуський вигукнув:

– Вершулл!

– Так… точно! – промовив той, важко переводячи подих.

– Од князя?

– Так! Ох, дух перехопило!

– Які вісті? Із Хмельницьким покінчено?

– Покінчено… з… Річчю Посполитою!

– Боже всемогутній! А ви, часом, не марите? Невже поразка?

– Поразка, ганьба, безчестя!.. Без бою… Розбрід і сум’яття!.. О Боже!

– Вухам не хочеться йняти віри. Говоріть же, говоріть заради Христа!.. Що регіментарії?

– Утекли.

– А де наш князь?

– Відступає… без війська… Я до вас од князя… з наказом… негайно у Львів… Вони йдуть за нами.

– Хто? Вершулле, Вершулле! Опам’ятайтеся, брате! Хто йде?

– Хмельницький, татари.

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – скрикнув Заглоба. – Земля з-під ніг тікає.

Але Скшетуський уже зрозумів, у чому справа.

– Запитання потім, – сказав він, – негайно на коня!

– На коня, на коня!

Коні Вершуллових татар уже били копитами під вікном. Мешканці, розбуджені вторгненням загону, виходили з будинків із смолоскипами та ліхтарями. Новина блискавкою облетіла місто. Зразу ж дзвони забили тривогу. Тихе хвилину тому містечко наповнилося шумом, кінським тупотом, гучними словами команд і ґвалтом євреїв. Населення зібралося йти разом із військом; батьки сімейств запрягали вози, вантажили на них дітей, жінок, перини; бургомістр із кількома міщанами прийшов благати Скшетуського не від’їздити вперед і хоч до Тарнополя супроводжувати городян, але Скшетуський, маючи чіткий наказ поспішати без зволікання до Львова, не захотів його й слухати.

Виступили зразу ж, і тільки в дорозі Вершулл, оговтавшись трохи, розповів, що сталося.

– Скільки Річ Посполита стоїть, – говорив він, – такого не знала краху. Що там Цецора, Жовті Води, Корсунь!

А Скшетуський, Володийовський, Лонгинус Підбийп’ятка, припадаючи до ший коней, то за голови хапалися, то здіймали руки до неба.

– Ні, це вище людського розуміння! – вигукували вони. – Де ж князь був?

– А князя було всіма покинуто й од справ навмисно відлучено, дивізією навіть своєю не розпоряджався.

– Хто ж узяв на себе команду?

– Всі й ніхто. Я старий служака, на війні зуби з’їв, але такого війська й таких маршалків іще не бачив.

Заглоба, котрий особливої прихильності до Вершулла не відчував, та й знав мало, довго хитав головою й губами прицмокував – і врешті промовив:

– Скажіть-но, мосьпане, а чи не пожовтіло у вас в очах або, може, ви часткову поразку за загальний розгром сприйняли, бо те, що ми чуємо, просто в голову не вкладається.

– Не вкладається, згоден, більш того: я б із радістю голову відітнути дозволив, якби якимсь дивом виявилося, що це помилка.

– А як же ваша милість умудрилися після розгрому передовсім потрапити до Волочиська? Не хочеться допускати й гадки, що першим накивав п’ятами… Де ж військо в такому разі? Куди тікає? Що з ним сталося далі? Чому вас у втечі своїй випередило? На всі ці запитання силкуюся знайти відповідь – але марно!

У будь-який інший час Вершулл нікому б не простив образи, та в ту хвилину він ні про що інше, крім як про катастрофу, не міг думати і тому відповів лише:

– Я першим потрапив до Волочиська, позаяк інші до Ожиговців одступають, мене ж князь із наміром одрядив туди, де, за його розрахунком, ваші милості перебували, щоби вас не змело ураганом цим, якби ви дізналися занадто пізно про те, що сталося; а по-друге, ще є причина: ваші п’ятсот вершників тепер для князя дорого коштують, оскільки дивізію його розсіяно, а більшість людей загинуло.

– Чудеса! – буркнув Заглоба.

– Подумати страшно, відчай бере, серце на шматки рветься, сліз не можна стримати! – вигукував, заламуючи руки, Володийовський. – Вітчизну погублено, зганьблено, таке військо вигублено… розсіяно! Ні, настав кінець світу. Страшний суд близько, не інакше!

– Не перебивайте його, – сказав Скшетуський, – дозвольте закінчити.

Вершулл помовчав, ніби збираючись із силами; деякий час чути було тільки чвакання копит по грязюці, тому що лив дощ. Була ще глупа ніч, особливо темна від густих хмар, і в темряві цій, у шумі дощу на диво зловісно звучали слова Вершулла, коли він повів свою розповідь далі:

– Якби не думав я, що в бою загину, мабуть, би з глузду з’їхав. Ви, пане, про Страшний суд нагадали – і я вважаю, що незабаром Судний день настане: все рушиться, зло над доброчесністю гору бере й антихрист уже блукає по світу. Ваші милості не бачили, що творилося, та навіть розповідь про це слухати нестерпно, а як мені, що на власні очі бачив розгром і ганьбу безмірну! Всевишній послав нам на початку цієї війни удачу. Князь наш, покаравши по справедливості пана Лаща під Чолганським Каменем, решту забув і помирився з князем Домініком. Раділи ми всі, що настала злагода – і Господь дав своє благословення. Князь удруге погромив противника під Старокостянтиновом і взяв місто, яке ворог після першого ж штурму залишив. Потому рушили ми на Пилявці, хоча князь був іншої думки. Та вже в дорозі всі проти нього ополчилися: хто заздрість висловлював, хто неприязнь, а хто і відкрито умишляв лихе. На радах його не слухали, пропозиції нехтували, а найпаче старалися дивізію нашу поділити, щоб вона повністю під його рукою не лишилася. Якби він заперечував, за всі біди вину б на нього склали, от його ясновельможність і страждав, мучився, та все переносив мовчки. Так, легку кавалерію