Дотик - Колін Маккалоу
Звістка про те, що Елізабет загубилася, завдала йому смертельного удару, хоча смерть мала настати не раптово, а повільно. Він не бачив її вдень, коли ховали Анну, однак інстинктивно відчув присутність у вітрі чогось такого, що не мало стосунку до шторму, що насувався. Неначе повітря було насичене почуттями страху, спантеличення та провини. Усе, що він знав, — це те, що йому сказала Рубі: досить. Вони встигли багато поговорити після того, як вона застукала його зненацька і дізналася про його почуття, і ці розмови заповнили ті великі прогалини в знанні Лі про цей сумний та приречений шлюб.
Її розум зламався, він не сумнівався в цьому. Не сумнівалася в цьому й Рубі, коли проводжала його з готелю.
— Бідолашна просто збожеволіла, Лі, і зникла в хащі, щоб померти там, як поранена тварина.
Але ж вона не мусить померти! Не може! І він не дасть їй збожеволіти. Допустити, щоб Елізабет зайняла місце Анни в отій тюремній камері? Ні за що — навіть якщо заради цього доведеться пожертвувати власним життям! Але яка з того користь Елізабет, яка ставилася до нього досить приязно, але лише як до приятеля і не більше?
Кілька разів він спішувався, помітивши якийсь рух, що не був спричинений дощем та вітром, — але марно. Каштанова конячка, охоча до руху та дужа, тупотіла вперед, не приндячись і не скаржачись. Минула година, потім ще одна; він уже знаходився на відстані двох миль від будинку, а Елізабет однаково ніде не було видно. Александр вирішив скористатися динамітом, щоб сигналізувати, що її знайшли, але Лі сумнівався, що почує вибух крізь шум дощу, вітру та дерев. От якби Александр та Самерс знайшли її неподалік будинку! А якщо вона примудрилася забрести так далеко, то зараз може бути за кілька футів від нього та однаково залишатися невидимою.
Раптом, перекладаючи ліхтар з руки в руку через шию коняки, він помітив, як щось тріпотіло на колючих кущах, які значно утруднювали подорож лісом для необізнаних. Нахилившись у сідлі, він зміг дотягнутися до предмета, який виявився шматком бавовняної тканини. Білої бавовняної тканини. Як сказала Нелл, на Елізабет було біле плаття, і це був єдиний достеменний факт, який був у розпорядженні пошукової групи перед виїздом. Якби вона збиралася померти, то обов’язково надягла б щось темне як ніч.
Лі виїхав із гущавини на конячу стежину, що вела до озерця, у якому він купався цілу вічність тому, і подумав — а чи не пішла Елізабет цією стежиною відразу ж після того, як побувала на могилі Анни? З’явилися нові ознаки того, що Елізабет рухалася стежиною: насамкінець уже на карачках, залишаючи на грязюці довгасті сліди від колін та долонь, не змиті водою лише завдяки відносній захищеності стежини від стихії.
Коли він побачив її, скоцюрблену, на камені біля озера, радість витіснила з його душі всі інші емоції, бо вона не була мертвою: Елізабет сиділа, обхопивши коліна руками і спершись на них підборіддям, — маленька біла істота, яка дійшла до межі своїх сил.
Він зісковзнув з коняки, прив’язав її до гілки і тихо підійшов, не знаючи, як вона відреагує на його появу, і побоюючись, що він її налякає і вона знову кудись утече. Але вона не поворухнулася навіть тоді, коли несподівано зіщулилася, продемонструвавши, що відчула, що біля неї хтось є.
— Ти прийшов, щоб мене забрати, — сказала вона дуже змореним голосом.
Він не відповів, бо не знав, як краще відповісти.
— Гаразд, Александре, ти знаєш, що я не можу втекти. Але мені необхідно приходити до озера. Ти, мабуть, гадаєш, що я збожеволіла, але це не так. Абсолютно не так. Мені просто треба було прийти сюди, до озера.
Лі підсунувся до неї достатньо близько, щоб торкнутися, але не став торкатися, а сів поруч, схрестивши ноги і звісивши руки через коліна. О, яке полегшення! Голос у неї був виснажений, але вона, за її словами, не збожеволіла.
— А чому тобі треба приходити до озера, Елізабет? — спитав він, перекрикуючи шум дощу та вітру.
— Хто тут?
— Це — Лі, Елізабет.
— О-о-о-о, — простогнала вона. — Я і досі марю!
— Це справді Лі. Ти не мариш, Елізабет.
Запас гасу в шахтарському ліхтарі майже скінчився, але він кидав слабке світло на його руки, що лежали на колінах; вона обернулася і поглянула на них.
— Це — руки Лі, — мовила вона. — Я б упізнала їх будь-де.
У нього перехопило подих, і він затремтів.
— А чому?
— Бо вони такі красиві.
Однією рукою він узяв руку Елізабет з її коліна, а другу поклав їй на плече і обернув її до себе.
— Ці руки люблять тебе, — сказав він. — Разом з рештою мене. Я завжди тебе кохав, Елізабет. І кохатиму все своє життя.
Світло у ліхтарі було дуже слабким, однак здалося, що воно спалахнуло як сонце і освітило її очі, коли вона заплющила їх і відчула на своїх губах його перший поцілунок — ніжний та обережний, як і личить моменту, якого чекаєш усе життя. Лі хотів був збігати до коняки, де у сумці були ковдри, макінтош та запас гасу, але перелякався, що Елізабет може кудись щезнути. Він опустив її на свою одіж, а вона була така збуджена, що не відчувала нічого, окрім його рота, рук і шкіри. Коли він опустив плаття на її плечах, оголив груди і притиснув до себе, то почуття насолоди, гостре, як кинджал, пронизало її тіло до мозку кісток, і вона вигнулася і застогнала. І так тривало довго, довго, довго…
Хтозна, скільки разів вони кохалися на отій камінній постелі під дощем? Ніхто не знав, навіть лампа, чий вогонь перетворився на маленьку жаринку, а потім зовсім згас.
Та нарешті Елізабет, виснажившись, заснула, а Лі, увесь сповнений чудесним відчуттям себе та жінки поруч із ним, змусив себе повернутися до реальності. Хоча йому й було фізично боляче полишати Елізабет, він намацав у темряві слухняну конячку, видобув з сумки фляжку з гасом і поглянув на годинник — третя ранку. Ранок прийде пізно через важкі хмари та дощ, але не пізніше, ніж за дві години. Оскільки він знайшов
