Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
Часом Санько задумується без причини, сидить понурий і нічого не каже. Він над чимсь тяжко думає, прислухаючись до гомону в камері. І от одного разу, коли в камері панував смуток, коли найвідчутнішими були розмови та скарги на те, що от «сиджу невинний, потерпаю несправедливо», а на Львова особливо напав психоз мученика й він погойдувався, стоячи, та все зітхав «О, аве, Цезар! морітурі те салютант!», Санько те все слухав і сидів понуро задуманий, Андрій підвів очі на Санькове обличчя. Воно було не то сумне, не то зле. Зустрівшись поглядом з Андрієвими очима, Санько зітхнув. Він прочитав в Андрієвих очах німе запитання й помалу, зі щирим смутком, а водночас із злою іронією промовив:
— Ех, Андрію Яковичу!.. Отак як я подивлюся — виходить, що всі тут сидять безневинно… Тільки ми з вами сидимо правильно, тільки нас двоє, та й то один тьомний, як черевик, та ще отой штурман наш… А інші — безневинно… (Санько рипить зубами) — Сволота!..
Хто «сволота» — невідомо. Але Санько задовольняє Андрієву мовчазну цікавість, продовжуючи химерний хід своєї думки, — химерний і несподіваний:
— Отой он сучий син божиться, що він нічого не зробив, лише сказав, що «жити стало тяжко», та й то не сказав, а просюсюкав тихесенько і зразу ж покаявся. А все ж — посадили… І правильно зробили (визвірився раптом Санько ні до кого)! Правильно зробили! Якщо він тільки й спромігся за все життя лиш тихенько соплю пустити, то його обов’язково треба посадити. І давати «кунді – бунді». Вчити падлєца! Щоб не соплі, а (озирнувся) кулі щоб пускав у хід, та й без промаху. Дурак!..
Павза. Санько, відсапнувшись, веде далі:
— І жінок саджають… «По дєлу мужа»… Ха! Та за таких «мужів», прости господи, мучити бідних жінок — це аже зовсім!! За таке барахло?! Вони не варті того. І хіба ж ті главковерхи згори не бачать, що вони не варті, що це барахло?!
Помовчавши, Санько закінчив свою тираду вже й зовсім несподіваним ходом думки.
— Ех – хе – хе – хе, — зітхнув Санько раптом з безподібним сарказмом, — ні, таки я бачу, що всі тут сидять правильно, тільки ми потрапили даремно… А я, так і зовсім чортзна чого… Ех, якби мені науки трохи! Біда, що я тьомний, як черевик. Я пішов би в слідчі і з цієї худоби поробив би людей!! Поробив би!..
Андрієві стало раптом страшно. Він згадав Донця, й комашки побігли йому поза шкірою. Яка разюча тотожність в словах його й в словах оцих Санькових! А що як?.. Боже, який же він тоді останній хам і негідник, якщо в душі Донця була хоч половина Санька! Яку безмежну підлість він устругнув.
Від цього Андрій втратив спокій і почувався мерзко – премерзко. Добре, якщо Донець звичайний хам і тільки. А як ні?… Га? То тоді що?.. І Андрій не міг собі вибачити, що так поквапився. Зрештою, треба було його якось інакше б позбутися, аніж ставати на такий шлях. Але знову, як?..
Може, Донець був не вартий стількох дум, може, він звичайний служака, але Андрієва душа повстала проти такого способу розправи з людиною, в якій «може, хоч маленька іскорка є від отакого Санька». Перед тією душею невідступне вставало оте «А що, як ?..»
Після знаменитої Санькової тиради «на політичну тему» та після співставлення її з тим, що чув у кабінеті слідчого, Андрієві починало здаватися, що вся ця сатанинська «фабрика – кухня» не є такою одноцільною й простою, як здається на перший погляд, що скриті пружини в ній різнодіючі й страшенно переплутані і годі в тому розібратися. В кожнім разі його вибрик з Донцем почав все більше видаватися найганебнішим вчинком всього його життя.
Особливо це вражіння підсилилося, коли він несподівано зустрівся з Донцем, вже в’язнем. Це сталося приблизно через тиждень. Андрія взяли були на допит і, накрутивши нерви, того ж вечора привезли назад. Раніше ніж відвести в’язня до камери, його тримають якийсь час у тюремній вартівні – канцелярії, де реєструють та виписують ордери на «людішек». Тут за спеціальною загорожею Андрій і чекав з групою таких, як сам, привезених в однім «вороні»… Саме в цім місці часом ламається вся конспірація слідчого апарату, бо тюремним чиновникам байдуже до всього, вони роблять своє діло, а так як з людьми завізно, то, хто там ще думатиме тут про тонкощі конспірації — «Все одно ж все це піде на мило»! І от за ту загорожу завели другу групу з кількох чоловік. А в тій групі був Донець. Вони зустрілися… Розгніваний перед тим на Раднаркомівській, з накрученими нервами, Андрій забув про недавні викиди сумління й зловтішне посміхнувся, побачивши Донця.
— А – а!.. Ну як? — промовив Андрій саркастично. — Маєш нагоду пиляти грати… Будь ласка…
Донець дивився на нього якийсь час мовчки, пильно, а тоді промовив тихо:
— Ех, ти!.. — Але це без злоби, а з якимсь чудним виразом.
Більше вони не встигли нічого один одному сказати, їх розвели, але те «ех, ти!» лишилося на Андрієві, як болючий удар, нерозгаданий докір. І воно ж погасило гнів остаточно й посилило моральну муку — болючі шарпання людського сумління, що боїться підлоти, як власної смерті.
Ці шарпання не покидали Андрія. Серце його було прип’яте до Донцевої постаті та до свого вчинку, заглушаючи все інше.
По телеграфу Андрій довго шукав Донця геть у всім корпусі, поки нарешті таки знайшов. Він був у камері ч. 6, два поверхи нижче, зовсім близько. Андрій делікатно випитував у телеграфіста, як там поводиться «чекіст», попередивши про дискретність їхньої розмови та пояснивши, що це його колишній слідчий. Колега з 6 – ї камери охоче передавав свої спостереження й про все інформував Андрія. «Чекіст» поводиться нормально. Лиш дуже понурий і трохи відчужений, бо ж відомо, як в камерах ставляться до колишніх слідчих та взагалі працівників НКВД або тюрми. Через це Донцева «душа в п’ятах».
«Чи не пиляє він грати?» — запитував Андрій, лиш не поясняв, чого він так запитує, тому колега з шостої камери був надзвичайно здивований — що за безглузде запитання? Кому це може прийти в голову пиляти грати, коли можна вибігти в двері? Розумніше й пожиточніше пиляти цвяшок, роблячи з нього принаймні «господиню». Проте по якомусь часі поінформував,
