Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова

— Вона ж тільки з ремонту... — застогнав він, силкуючись самотужки прибрати з даху машини важкий стовбур.

— Облиш її! — кинув Гуд. — Розберемося потім!

Ми стояли у цілковитій темряві, змоклі під холодним дощем. Без укриття, без сухого одягу і без можливості втекти. Раптом Марко підвівся, круто розвернувся і пішов в обхід поваленого дерева.

— Ти куди?! Агов! — закричав я, вдивляючись у спину Маркові.

— Він звалює, — констатував Гуд, і ми швидко пішли слідом за другом.

— Марку, стій! Давай подумаємо разом, що, в біса, робити! — але мої слова було проігноровано. — Марку!

Дорога, якою ми сюди приїхали, спускалася змією вниз. Марко вперто йшов уперед, навіть не підсвічуючи собі шляху. Я десь у тій метушні загубив свого ліхтарика, тому довелося ввімкнути благеньке підсвічування на смартфоні. Світло вихоплювало чіткі контури кущів і дерев край розбитого путівця, який зараз більше скидався на невеличкий брудний потічок, аніж на дорогу. Йдучи слідом за Марком, ми не могли не помітити, що путівець добряче розмило.

— Я грузну в багні! — констатував Гуд.

— Я теж, —присвітив собі під ноги. Взуття цілком занурювалося у воду з болотом. Що далі ми йшли, то важче давалися кроки. Ми забрьохалися в болоті по коліна, але це наразі хвилювало найменше.

— Марку, стій же! — цього разу крикнув Паша. — Дорогу розмило, ти не пройдеш!

Відразу після цих слів ми почули гучний сплеск, а згодом Марко почав лаятися. Ми поспішили уперед й побачили, в яку халепу він потрапив. Невелика вибоїна, котру ми об'їжджали дорогою сюди, тепер перетворилася на досить глибоку яму. Марко втрапив до неї і загруз у болоті по коліна.

— Тобі допомогти? — з сарказмом спитав Гуд. А я мовчки віддав йому свій телефон, що досі був нашим єдиним джерелом світла, й подав руку другові.

— Дякую… — тихо мовив Марко, опинившись у безпеці.

— Вгамувався? — спитав його я.

— Ні. Але хай буде по-вашому.

Івано-Франківськ, наші дні

— А нагадайте мені про телефон. Чому ви не зателефонували в поліцію чи ще до когось по допомогу?

Наталя сиділа, спершись спиною на стіну.

— Мережі не було. Крім того, мій телефон розрядився, щойно ми витягли Марка. Гуд свій загубив у наметі з трупом, а Марковий не вижив після дощу та купання в болоті.

— Техніка не надійна, — погодилася вона. — А як щодо павербанку? Зараз у кожного є ці штуки…

— У мене нема, — винувато знизав плечима я. — Здається, павербанк брав з собою Влад, але ми не наважувалися торкатися його речей, а потім просто забули про це.

— Але чому ж ви просто не пішли пішки в село? Вивчивши географію місцевості, я зауважила, що там не надто далеко для пішої ходи. Хіба складно було пройти два кілометри й попросити про допомогу селян?

— Ми думали про це. Проте дорогу розмило, тому ми вирішили не ризикувати й до світанку залишитися у таборі.

Початок літа 1999 року

Щойно завершилося навчання в школі і було пройдено літню практику, протягом якої ми з однокласниками фарбували огорожу, батьки відправили мене до табору в Карпатах. Мій батько на роботі дістав майже безкоштовно дві путівки на три тижні до «Зіроньки», яка славилася зручним географічним розташуванням, величезними запасами макаронів та перлівки й джерелом мінеральної води «Нафтуся». Запах густої масляної фарби змінився смородом тухлих яєць — прекрасний початок літа!

Оскільки моя двоюрідна сестра збиралася з батьками до Одеси на море, мені дозволили запросити з собою когось із друзів. Звісно, я спочатку покликав Марка, але він і Влад також, як з'ясувалося, вже мали плани на початок літа. Їхати на відпочинок з рудим я не мав бажання, тому на мою пропозицію пристав Павло.

Зрештою ми провели непоганих три тижні на свіжому повітрі серед мальовничих Карпат поблизу міста Яремче. Наше дозвілля складалося переважно з різних ігор та екскурсій тутешнім краєм, а ще ми досхочу купалися в крижаному гірському потічку, їли просто з куща на узліссі гіркуваті суниці, стрибали через багаття вечорами і вивчили кілька нових «дворових» пісень. Окрім цього, приємною несподіванкою для нас виявилася присутність у заїзді учнів нашої школи. Ми зустрілися на майданчиках табору з кількома хлопцями й дівчатами зі свого району. Серед них була новенька — Ліда.

Пригадую першу табірну дискотеку у нашому заїзді. Наче це було вчора… Спочатку хтось із хлопців покликав на спортивний майданчик. Потім хтось з тих самих хлопців, імені не пам'ятаю, дістав з чорного пакета «Boss» літрову пляшку дешевого темного пива, портвейн у картонній коробці і порожню півторачку з-під солодкої газованої води «Крем-сода». Двоє старших хлопців змішали пиво й портвейн у рівних пропорціях, збовтали й пустили пляшку колом. Коли черга дійшла до мене, я зробив три ковтки, скривився і передав далі. Сп'яніли ми швидко, згодом пішли на танці.

Дискотеку влаштували в актовій залі, прикрашеній саморобними плакатами на табірну тематику та паперовими, теж саморобними, гірляндами з кольорового паперу. Під стелею висіла дзеркальна куля, на яку зі сцени світило три слабенькі прожектори різних кольорів — червоний, жовтий та синій. Диск-жокеєм працював один з вожатих — Юра, студент другого курсу університету мистецтв.

Дівчата збилися в один гурт під стіною, а хлопці підпирали протилежну. Здавалося, танцювати ніхто й не збирається, аж доки на майданчик не вийшла інша вожата, яка взяла на себе роль ведучої, й почала закликати дітей та підлітків розважатися. Ми з Павлом незчулися, як за півгодини пританцьовували у тьмяному світлі та навіть виспівували тогочасні музичні хіти. «Дискотека Аварія», «Іванушкі», Юра Шатунов та Алсу — ось від чого тоді зривало дах на танцмайданчику. Дівчата незграбно вигинали стегнами, а хлопці тупцяли ногами туди-сюди. Всі посміхалися і веселилися. Коли ввімкнули перший «медляк», Павло вискочив уперед й потягнув до танцю якусь смагляву мініатюрну дівчинку в джинсовій спідниці та яскравій рожевій майці, які тоді називали «топіками». Це була дуже популярна пісня на той час — Селін Діон «My heart will go on», тож усі поквапились приєднатися до танцю. Усі, крім мене.

Я соромився запрошувати когось до танцю, тому стояв, підпираючи стіну, та спостерігав за дійством. Якоїсь миті пари, які поволі рухалися під музику, розступилися, і в проміжку поміж ними я помітив Ліду. Вона так само, як