Ґудзик - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Про що твій дисер? — запитав Макс.

Я стисло виклав суть, із кожним словом розуміючи, що марную час, — класова ненависть так і бурхала з очей мого приятеля.

— Що чути про наших? — вирішив змінити тему й умить пошкодував про це, адже почув невтішні речі: хтось спився, так і не знявши жодного кадру, хтось виїхав із країни, дехто перебивається в бюро ритуальних послуг, знімаючи весілля та похорони. Багато хто поринув у політику. Виявилося, що після мого добровільного бажання піти до армії на курсі мене вважали справжнім героєм, про мене говорили й були впевнені, що я загинув…

— До речі, — якомога невимушеніше мовив я, — що сталося із нашою кураторкою? Не пригадую, як її звали — здається, Єлизавета Тенецька?…

— Вона вже давно не Тенецька, — посміхнувся Макс, — хіба ти не чув? Вона… — Макс назвав відоме прізвище лідера однієї з партій.

— Он воно як… — сказав я, аби не мовчати.

— Так, так. Він у той час, виявилося, сидів. А тепер — шишка!

І побачивши мою повну необізнаність, Макс зробив довгий політичний екскурс.

— А ти, здається, мав клопіт із його дружиною, — раптом збуджено ляснув себе по коліні Макс. — Саме так! Пригадуєш? Ви ще загубилися під час походу. Невже забув?

— Щось пам'ятаю… — відповів я, — але погано… Отже, вона тепер — домогосподарка?

— Ну, ти темний! — обурився приятель. — Вона ж нині досить відома постать. Особливо багато про неї говорили зо три-чотири роки тому, коли ти у своїй хацапетівці корів доїв. Вона їздила до Литви під час облоги телецентру. До Білого дому в Москву теж їздила. Класні, до речі, були фільми. Талант не проп'єш!

— А вона що — пила? — не зрозумів я.

— Та ні! Це такий вислів, темна ти людина! Дочекалася бабьонка свого зоряного часу. А бабьонка, скажу тобі, була — те, що треба! Але ніхто навіть обробити її не встиг — як тебе до армії забрали, то й її потурили з кафедри. Наші дівчата казали, що вона працювала де тільки могла. Навіть під'їзди мила. Ось так…

Мені стало сумно. Я відвернувся від Макса й утупився в залу. Головним чином тут сиділи мешканці готелю — іноземці з діаспори, «ділки»-початківці (тоді їх ще можна було вирізнити з-поміж інших за яскравими піджаками та золотими ланцюгами на тлустих шиях) із дівками, що завжди чергували в холі. Іноземці веселилися, вишкіряючи бездоганні порцелянові зуби, ділки реготали, тицяючи китайськими паличками в рисово-рибні рулетики, дівки гиготіли. Я подумав, що ненавиджу все це, що для любові в мені залишилося занадто мало місця…

— Добре тобі, — долинув до мене голос Макса, — можеш ходити до таких шикарних забігайлівок…

Я кивнув. Намагався уявити Єлизавету Тенецьку — нині. Мабуть, солідна дама, відомий режисер, сценарист… Отже, рано чи пізно ми можемо перетнутися. Але, на жаль, я нічого не зможу їй запропонувати. Та й навряд чи я підійду до неї.

…Повернувся додому опівночі. Довго не міг заснути. Виявляється, спогади не полишили мене. Я пам'ятав усе, що деякі щасливці просто викреслюють з життя. Моя ж пам'ять не була подібна до губки, яку можна викрутити й накопичувати нові враження. Я пам'ятав усе. Кожен спогад мав свою кнопку: натиснеш — і пішло-поїхало! Подумки я натиснув кнопку з написом — «Серпень. 1977-й. Ліс».

…Перед очима виник червоний вогник сигарети, що блимав уночі, як око диявола. Навіть відчув у роті присмак дешевого портвейну! Та — солодке тремтіння від звуку хриплуватого голосу. Потім «побачив» басейн із синіми облупленими кахлями, засмагле плече, хвилю волосся…

Далі: запах сіна, дощ… Досить! Я зіскочив з ліжка й пішов до кухні, закурив у темряві, дивлячись у вікно, побачив, як у темній воді скла спалахує мій червоний вогник, і увімкнув світло…

Ось, виявляється, в чому справа! Вона когось чекала. Дочекалася. Часи змінилися, й вона — на коні! А моє чекання було марним, смішним, безнадійним — «Розумнику, я не люблю тебе!»…

Але чому моє життя пішло навскіс того серпня? Я тихо й спокійно летів над лісами, ланами й пустелями і міг би приземлитися там, де на мене справді чекали, але я зненацька самовільно катапультувався на невідому місцину, в інше життя, й побрів у ньому, загрузаючи то в крові, то в болоті, то в купонах, то в купюрах. А я ж був хлопчиком зі зразкової родини! Таким зазвичай нема про що шкодувати, в них усе йде за планом до самої старості…

2

Нас було п'ятеро. До команди я підібрав (майже у прямому значенні цього слова — з вулиці) талановитого оператора, якого знав ще з інститутських років, звукорежисером узяв студентку-старшокурсницю (огрядну, у великих окулярах, але напрочуд приємну та серйозну дівчину, віддану тільки роботі), далі — двох водіїв. Я ж виконував обов'язки і сценариста, і режисера, і редактора, і продюсера, крім того, ще й — духовного наставника. Працювали ми, як негри на плантації, але всі заробляли добре, а наші ролики мали успіх і перемагали на різних конкурсах. Я намагався допомогти всім своїм старим приятелям, яких зустрічав на своєму шляху. І мене прийняли. Я це відчував. Одначе намагався триматися окремо, менше тусуватися в товаристві колег. Розмови виснажували мене, заважали продукувати ідеї. Обідав у «Націоналі», вечеряв або там-таки, або «дома тим, що готувала моя домогосподарка, яка приходила двічі на тиждень. Одного разу, після захопливих відгуків оператора, вирішив зайти пообідати в Будинок кіно. Це трапилося 4 листопада. Погода і мій настрій буди огидними: на вулиці щільною, схожою на драглі, масою висів густий туман і такий самий в'язкий смог-сплін забивав легені зсередини — мабуть, починалася нежить.

Я давно не був у Будинку кіно. Мабуть, років п'ятнадцять, а то й більше. Його вбогий інтер'єр та меню в ресторані одразу ж навіяли на мене ще більшу нудьгу. Напівтемрява тут підкреслювала жебрацтво та запустіння, а невибагливі воскові свічки на столах швидше говорили про нестачу електроенергії, ніж створювали романтичну атмосферу. Але, хоч як це дивно, життя тут вирувало. За кожним столиком сиділи люди, жваво розмовляли, випивали й узагалі почувалися невимушено, й мій настрій поволі поліпшився. Ось тут, саме тоді, в той день — похмурий та млявий, я побачив Лізу.

Це було, як… Навіть не знаю, з чим порівняти ту мить! Так буває в трилері, коли в кадрі практично нічого не відбувається — показують інтер'єр кімнати, камера повільно пересувається по картині, що висить на стіні, по візерунках на шпалері, спускається нижче, нижче… А глядач уже розуміє,