Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан

слизьких водоростей, непридатних навіть для вживання? Підозрюю, якщо я про це щось і довідаюся, то саме у свої шістдесят чотири, коли щось змінювати мені вже не захочеться. Що з ними всіма робиться, вони ж теж, очевидно, починали як нормальні веселі мешканці наших міст і сіл, їм подобалося, очевидно, це життя, не могли ж вони від початку бути такими депресивними уйобками, якими вони є тепер, у свої п’ятдесят-шістдесят. Тоді з чого починалася їхня персональна велика депресія, де її початки? Очевидно, що це від сексу або від радянської влади, іншого пояснення я особисто не знаходжу. Я люблю дивитися старі фотоальбоми, з фотами із сорокових-п’ятдесятих років, де ці чуваки, веселі й коротко стрижені, обов’язково посміхаються в камеру, у військових або петеушних формах, з простими й потрібними всім речами в руках— розвідними ключами, фугасними гранатами, а чи на крайняк— макетами літаків, діти великого народу, прапороносці, бляха-муха, куди це все поділося, совок видавив із них усе людське, перетворивши на напівфабрикати для дяді сема, ось що я думаю. У кожному разі, я весь час помічаю, з якою ненавистю й відразою вони дивляться на власних дітей, вони на них полюють, відловлюють їх у глухих коридорах нашої безмежної країни й хуячать по нирках важким кирзовим чоботом соціальної адаптації. Отака ось річ.

19.00

«Коли перед тобою стільки дверей, ти ніколи не знаєш, у які саме потрібно ввійти»,– думаю я, стоячи перед тролейбусом. Це вже третій чи четвертий, який я пропускаю, я ніяк не можу сконцентруватися й вирішити, що саме мені потрібно і для чого. Себто куди я маю їхати і хто на мене там чекає. Якось несподівано я залишився сам, без друзів і знайомих, без учителів і наставників, і тільки пасажири, які стоять тут поруч, на кінцевій, під дощем, упихаються до тролейбусів, і я їм, здається, заважаю. У кожному разі, дивляться вони на мене непривітно, це вже точно. І ось коли я більш-менш вирішую, чого хочу, з-за спини виникають дві постаті в дощовиках і погонах і забирають мене з собою, я спочатку вирішую застрибнути в порожній тролейбус, ну, але це був точно не мій маршрут і не мій день— мене схопили за руки й потягли через площу.

19.30

Схоже на казарму. І пахне, як у казармі, до речі, чим тут насправді пахне? Тушонкою?! У всіх казармах пахне тушонкою і дезертирами, довбане гарматне м’ясо, ось чим тут пахне. У скляній будці сидить вартовий із обрізаним калашом, читає порнуху й жере консерви, витягаючи їх із банки розкладною ложкою. Коли ми зайшли, він навіть не ворухнувся, що значить бойова виправка й залізні нерви. У коридорі висять кілька великих ламп, щоправда, світло не надто яскраве, але в мене вже півгодини течуть сльози, я майже нічого не бачу, тож лампи мене засліплюють, я навіть не можу розгледіти, що ж там за консерви жере вартовий. Він нас мовчки пропускає, і вони навіть не вітаються одне з одним, чмошний народ— сержанти, чмошний і суворий, як фіни або лапландці. Вони мене просто ненавидять, я це відразу помітив, ще там— на кінцевій, ці їхні дощовики, ні— вони мене точно ненавидять, виродки фашистські, сидять тут, жеруть свою тушонку, я б зараз уже вдома був, якби не ці лапландці. З виду нормальні чуваки, можливо, на кілька років старші за мене, за інших обставин ми могли б стати друзями, ходили б на футбол, у кіно, я не знаю, що там іще роблять друзі, ну, але люди сильно псуються, варто їм лише обмотатися службовими онучами, можу лише уявити, що з ними далі буде, це ж так просто не закінчиться, вони ж самі мають такі речі розуміти, ці лапландці.

19.15

«Так, пацан,– каже один із них, очевидно, старший або нарваніший.– Або ти йдеш далі, або ми тебе зараз уб’ємо».– «Почекайте-почекайте,– кажу я,– ви не розумієте— у мене все гаразд, може, я справді піду, але в інший бік, туди, куди я вже йшов?»– «Куди ти йшов?– кричить старший.– Ти застряг у дверях, люди зайти не могли».– «Серйозно?– питаюсь.– Ну, мене, очевидно, підштовхнули».– «Хто тебе штовхав?– кричить той самий.– Ти просто під колеса кинувся, а потім у дверях застряг».– «Добре-добре,– кажу я,– може, я піду туди і ще раз спробую, добре?» І я справді намагаюся звільнитися з їхніх обіймів, і вже тоді вони починають мене бити. А коли й це не допомагає, просто дістають балончики і щедро поливають мене черемхою, самі при тому відвертаючись. Очевидно, цей запах їм не подобається.

22.30

І ти, блядь, ти— який іще вчора робив цілком божевільні речі в силу вродженого алкоголізму та веселої вдачі— ти раптом годен підтримати будь-які репресії та каральні операції, ти валяєшся вдома, читаєш кримінальну хроніку й уболіваєш не за чесних у своєму божевіллі маніяків, а за генералів зі ставки і костоломів із особливих відділів, старий реакційний виродок, що забув терпкий запах роведе. Фашизм саме так і починається— учорашні бійці невидимого фронту раптом перетворюються на жирну опору для антигуманних експериментів із дійсністю та свідомістю, ті, хто лише вчора повернувся з фронтів і окопів переможцями, уже за якісь десять-п’ятнадцять років раптом перетворюються на фашистських свиней, ось у чому найбільша таємниця цивілізації, суспільство зжирає саме себе, воно важчає й осідає під вагою силікону, яким саме себе і накачує.

19.45

– Так,– говорить один із фашистів,– викладай, що там у тебе в кишенях.

– Не можу,– кажу.– Спочатку наручники зніміть.

– Не вийобуйся.

– Ну хоча б тимчасово зніміть, я дістану, а ви потім знову їх надягнете.

– Ну да, ми їх знімемо— а ти знову тікати. Витягуй-но, а то по голові дістанеш.

– Ви не маєте права мене бити,– кажу я фашистам.– Я деканові зателефоную.

– Це ми зараз деканові зателефонуємо,– говорять фашисти.

– Ні, це мій декан, так що я йому зателефоную.

– Не пизди багато,– говорять вони.

Так, щось розмова не клеїться. Цікаво, де в них тут газова камера, я ще й далі погано бачу. До того ж газ, накладений на випите мною, чинить якісь райдужні комбінації в голові.

– Зараз ми тебе сфотографуємо.

– Це ще для чого?– питаю.

– На пам’ять,– сміються фашисти.

– А де у вас тут газова камера?– знову питаю я.

– Що?– не розуміють вони.

– Ну, камера,– кажу я.– З газом.

– Ага,– говорять вони.– І з душем. Зараз буде.

«Зараз