Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

Тож я йому підкорився. Я не міг піддати сумніву Джорджеву думку. А тепер Кантабіле розбив мою машину всім, що лише мав під рукою. Моє серце кров’ю облилося, коли я побачив, що він накоїв. Оперся на стіну будинку, щоб не впасти. Один лише раз я дозволив собі розважитися ввечері у вульгарному товаристві і тут-таки опинився в довбаному пеклі.

«Вульгарне товариство» не було моїм власним висловом. Насправді я почув голос моєї колишньої дружини. Саме Деніз використовувала такі визначення як «простолюдин» і «вульгарне товариство». Її неабияк потішила б доля мого бідолашного «мерседеса». Це було щось на кшталт війни, а вона мала дуже войовничу вдачу. Деніз ненавиділа Ренату, мою подругу. Вона цілком справедливо пов’язувала Ренату з цим автомобілем. Ненавиділа вона і Джорджа Свібела. Проте Джордж сприймав Ренату не так однозначно. Він казав, що вона дуже вродлива, але геть-чисто позбавлена людяності. Звісно ж, великі променисті очі Деніз у поєднанні з низьким чолом і гострими, як у Сивіли, зубами, лише підтверджували цей його висновок. Вона витончена і надзвичайно зла. Практичний Джордж охоче творить власні міфи, особливо щодо жінок. Він поділяє юнґіанські погляди й доволі різко їх висловлює. Йому властиві ніжні почуття, що завдають болю, бавлячись його серцем, і він надто бурхливо реагує. Хай там як, а Деніз розсміялась би від щастя, побачивши цю понівечену машину. А я? Ви могли б подумати, що розлучившись, я позбувся цього подружнього «Я-ж-тобі-казала». Але ось, я повторював це сам.

Адже Деніз безперестанку торочила мені про мене. Вона казала: «Я просто не можу повірити, що ти такий. Людина, яка мала всі ці чудесні одкровення, автор усіх оцих книжок, якого шанують вчені та інтелектуали з усього світу. Іноді мені доводиться запитувати в себе: “Це справді мій чоловік? Людина, яку я знаю?” Ти читав лекції у престижних університетах Сходу, мав ґранти, дотації й відзнаки. Шарль де Ґолль зробив тебе лицарем ордена Почесного легіону, а Кеннеді запросив нас у Білий дім. Твоя п’єса користувалася успіхом на Бродвеї. А тепер що ж ти, в біса, робиш? Чикаґо! Ти вештаєшся зі своїми давніми чиказькими друзяками, з усілякими виродками. Це різновид ментального самогубства, прагнення смерті. Ти не хочеш спілкуватися зі справді цікавими людьми, з архітекторами, психіатрами, університетськими професорами. Я намагалася влаштувати тобі життя, коли ти наполіг на переїзді-поверненні сюди. Я зі шкіри пнулася. Але тобі не треба було Лондона, Парижа чи Нью-Йорка, тобі забаглося повернутися сюди — у це жахливе, огидне, вульгарне, небезпечне місце. Бо в глибині душі ти залишився хлопчиськом із нетрів. Твоє серце належить рівчакам давнього Вест-Сайду. Я втомилася бути господинею готелю».

У цьому всьому була значна частка істини. Моя старенька мати назвала би Деніз «Edel, gebildet, gelassen»[65], бо та належала до верхівки суспільства. Вона виросла у Гайленд-парку. Навчалася у Вассар-коледжі. Її татусь, федеральний суддя, теж походив із нетрів чиказького Вест-Сайду. Його батько був місцевим партійним босом, який підтримував на виборах Морріса Еллера у буремні дні Великого Білла Томпсона[66]. Мати Деніз запопала суддю, коли він іще був зеленим хлопчиськом, лише й того, що сином безчесного політикана, і обтесала його, позбавивши вульгарності. Деніз сподівалася вчинити так і зі мною. Але, на диво, її спадковість по батьковій лінії виявилася сильніша за спадковість із материнського боку. В ті дні, коли вона була різка й непоступлива, у її напруженому голосі вчувалися нотки колишнього партійного боса та здирника, її дідуся. Можливо, саме через це вона так люто ненавиділа Джорджа.

— Не приводь його у дім, — сказала вона. — Мною аж теліпає, коли бачу, що він прилаштував свій зад на моєму дивані, а ноги — на моєму килимку. Ти, як один із тих випещених скакових коней, мусиш бачити у своєму стійлі цапа, щоб заспокоїтися. Джордж Свібел і є для тебе таким цапом.

— Він мій хороший приятель, давній друг.

— У тебе просто неймовірна слабкість до шкільних товаришів. Чисто тобі nostalgie de la boue[67]. Ви з ним волочитеся по шльондрах?

Я намагався дати їй гідну відповідь. Але насправді хотів загострення конфлікту й провокував Деніз. Якось, коли служниця мала вихідний, я привів Джорджа до нас на вечерю. Вихідний день служниці завдавав Деніз жахливих страждань. Хатня робота була для неї нестерпною. Необхідність готувати її просто вбивала. Вона хотіла піти до ресторану, але я сказав, що не маю настрою кудись іти. Тож о шостій годині вона хутенько змішала січене м’ясо з помідорами, квасолею та чилі.

— Скуштуй із нами сьогодні ввечері chili con carne[68]. Відкриємо кілька пляшок пива.

Деніз подала мені знак, щоб я зайшов до кухні. Вона сказала: «Я цього не потерплю». І була налаштована войовниче й рішуче. Голос тремтів, але був чіткий і виразний — висхідне арпеджіо істерії.

— Ох, годі тобі, Деніз! Він може почути, — я стишив голос і сказав: — Хай Джордж скуштує трохи цього chili con carne.

— Його на всіх не вистачить. Тут лише півфунта м’яса. Але не в цьому річ. Річ у тім, що я його не обслуговуватиму.

Я розсміявся. Почасти через розгубленість. Зазвичай у мене низький баритон, майже basso profundo[69], але за певних подразників мій голос губиться десь у верхніх регістрах, либонь, у діапазоні кажана.

— Послухай-но це скрекотіння, — мовила Деніз. — Ти зраджуєш себе таким сміхом. Ти народився у вугільній ямі, а виріс у вольєрі для папуг.

Її великі фіалкові очі були нещадні.

— Гаразд, — відповів я.

Я повів Джорджа до «Памп Рум». Ми їли гарячий шашлик, що його нам подав марокканець у тюрбані.

— Не хочу втручатися у твоє подружнє життя, але я зауважив, що ти задихаєшся, — сказав Джордж.

Він відчуває, що може говорити від імені Природи. Природа, інстинкт, серце — ось те, що ним керує. Він біоцентрист. Розтираючи оливковою олією свої міцні м’язи, свої могутні, наче в Бен-Гура, груди й руки, він дає вам урок шанобливого ставлення до тіла. На завершення добряче ковтає з пляшки. Оливкова олія — це сонце, це давнє Середземномор’я. Немає нічого кращого для травного тракту, волосся, шкіри. Він обожнює своє тіло. Він жрець своєї носової порожнини, своїх очних яблук, своїх стоп.

— Тобі бракує повітря з тією жінкою. Ти маєш такий вигляд, наче задихаєшся. Твої тканини не отримують достатньої кількості кисню. Через неї ти захворієш на рак.

— Ох, — зітхнув я. — Вона, мабуть, гадає, що пропонує мені всі блага американського шлюбу. Справжні американці повинні мучитися зі своїми дружинами,