Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Добре, Людвігу, — прошепотіла Рут.
— Ти не бійся, Рут. Це я сказав тобі лише про найгірший випадок. Тільки на випадок, якщо мене схоплять. Або якщо тебе просто не випустять з лікарні. Але я певен — тебе відпустять так, щоТюлі-ція нічого й не знатиме, а потім уже ми поїдемо далі разом.
— А коли вона дізнається?..
— Тебе можуть лише вислати до кордону. А там я чекатиму на тебе. Женева, поштамт. — Він упевнено подивився їй в очі. — Ось тобі трохи грошей. Сховай, вони можуть тобі знадобитись на дорогу.
Керн віддав їй ті кільканадцять франків, що були в нього.
— У лікарні не кажи нічого про те, що вони в тебе є. Збережи їх на пізніший час.
Знизу їх уже кликав лікар.
— Рут! — мовив Керн, беручи дівчину на, руки. — Ти будеш мужньою, Рут?
Вона вчепилася за нього.
— Я хочу бути мужньою. І хочу знов зустрітися з тобою.
— Женева, до запитання, якщо спіткає невдача, а буде все гаразд —'я заберу тебе звідси. Щовечора, о дев’ятій, стоятиму на вулиці під твоїм вікном, бажаючи тобі всього найкращого.
— Я підходитиму до вікна.
— Ти лежатимеш у ліжку, інакше я не прийду! Усміхнись же ще раз!
— Готові? — гукнув лікар.
Рут усміхнулась крізь сльози.
— Не забувай мене!
— Як я можу забути? Адже ти — все, що в мене лишилось!
Він поцілував Рут у пересохлі уста. Цієї миті голова лікаря висунулася з ляди.
— Нічого, нічого, — сказав він, — але тепер — гайда!
Вони знесли Рут униз до машини й закутали її.
— Можна мені сьогодні ввечері звернутись до вас? — спитав Керн.
— Звичайно. Зараз ви лишаєтесь тут? Так, це краще. А до мене ви можете зайти коли завгодно.
Машина поїхала. Керн стояв, поки її не стало видно. Він стояв, але йому здавалось, ніби сильний вітер відштовхує його назад.
О восьмій годині він пішов до доктора Беєра. Лікар був удома. Він заспокоїв Керна: температура, мовляв, висока, але поки що особливої небезпеки немає. Очевидно, у неї звичайне запалення легенів.
— Скільки часу це може тривати?
— Якщо процес ітиме нормально, два тижні. А потім ще тиждень до повного одужання.
— Аякже буде з грішми? — спитав Керн. — У нас нічого немає.
Беєр усміхнувся.
— Перш за все, вона нарешті в лікарні. А потім уже якась добро-, чинна організація візьме на себе видатки.
Керн глянув йому в очі.
— А ваш гонорар?
Беєр знову всміхнувся.
— Залиште собі свої лічені франки. Я проживу й без них. Завтра ви можете знову сюди навідатись, — сказав він, підводячись.
— Де вона лежить? — спитав Керн. — На якому, поверсі?
Беєр приклав кістлявого пальця до носа.
— Стривайте… Палата тридцять п’ять, на третьому поверсі.
— А яке це буде вікно?
Беєр примружив очі.
— По-моєму, друге праворуч. Але це вам ні до чого: вона, певно, вже спить.
— Та я не для того…
— Розумію, — сказав Беєр.
Керн розпитав, як дійти до лікарні. Він швидко знайшов її і поглянув на годинник: за чверть дев’ята. Друге вікно праворуч не світилося. Довелося почекати. Він ніколи не уявляв собі, щоб так довго довелося чекати дев’ятої години. Раптом побачив, що вікно освітилось. Керн стояв, увесь напружившись, і вдивлявся в червонястий прямокутник. Колись він чув щось про передачу думок на відсталі й зараз зосередив усю свою увагу на тому, щоб передати Рут свої сили. «Допоможи їй видужати, допоможи їй видужати!» — настирливо повторював він удумці, сам не знаючи, кому молиться. Потім глибоко вдихнув і повільно став видихати повітря — пригадав, що в книзі, де вичитав про телепатію, глибокому диханню надавалось важливого значення. Він стиснув кулаки, напружив м’язи й зіп’явся навшпиньки, наче збирався летіти до неї, і весь час шепотів у темряву ночі, не відриваючи погляду від світлого прямокутника: «Видужуй! Видужуй! Я кохаю тебе!»
Світло у вікні погасло. Тепер він побачив там якусь тінь. «Та вона ж повинна лежати в ліжку!» — промайнуло в голові, а самого аж заливало щастя. Вона помахала рукою. Керн і собі нестримно замахав руками. Потім подумав, що вона ж не може побачити його в темряві. У розпачі озирнувся, чи немає десь поблизу ліхтаря, щоб стати в колі його світла. Ліхтаря не було. І тут йому сяйнула думка. Він вихопив з кишені коробок сірників, що йому сьогодні вранці дали задарма до куплених двох сигарет, запалив один сірник і підніс його вгору.
Тінь у вікні замахала рукою. Він обережно повів рукою з запаленим сірником, потім витер одразу кілька сірників і підняв їх так, що полум’я освітило його обличчя. Рут бурхливо замахала руками. Керн показав їй на мигах, щоб вона лягала в постіль. Рут заперечливо похитала головою. Він освітив своє обличчя і виразно схилив голову набік. Вона не послухала його. Він зрозумів, що треба йти геть звідти, і лише тоді вона ляже. Ступив кілька кроків, показуючи, що йде геть. Потім кинув усі запалені сірники вгору. Вони спалахнули яскравіше й, падаючи на землю, стали згасати. Якусь мить вони ще жевріли не землі, а потім погасли, і вікно тепер здавалось темнішим за все навколо.
— Вітаю, Гольдбаху! — сказав Штайнер. — Сьогодні ви вперше були на висоті! Спокійний, розсудливий і — жодної помилки. А як ви натякнули мені на сірники в бюстгальтері! Вищий клас! Це було справді нелегко!
Гольдбах вдячно дивився йому в очі.
— Я сам не знаю, як воно вийшло. Зненацька. Учора не клеїлось, а сьогодні мені наче сяйнуло щось. Заждіть, з мене ще вийде й добрий медіум. Завтра я почну вигадувати собі нові трюки.
Штайнер засміявся.
— Ходімо, вип’ємо по чарчині за цю радісну подію.
Штайнер дістав пляшку абрикосівки й наповнив чарки.
— Будьмо, Гольдбаху!
— Будьмо!
Гольдбах захлинувся й поставив чарку.
— Даруйте мені, — сказав він, — я вже одвик од такого. Коли ви нічого не матимете проти, я хотів би вже піти.
— Та звичайно! Адже ми тут усе скінчили. А ви не можете принаймні допити свою чарку?
— Охоче. — Гольдбах покірливо випив.
Штайнер подав йому руку.
— Тільки не вигадуйте надто
