Острів Смерті - Такехіко Фукунага
Але дівчата наче й не чують його. Вітер доносить їхню розмову:
— Ти на човні Харона. А Харон — це я.
— Та бачу.
— Ми пливемо до острова смерті. Звідти ніхто не вертається.
— Знаю.
— І все одно не відмовляєшся?
— Я готова робити все, що ви скажете. Однаково нам смерті не минути.
— Я подобаюсь тобі?
— Подобаєтесь. Настільки, що я ладна піти на смерть разом з вами.
— Ая-тян, я подобаюсь лише тобі.
Почувши це, Канае рішуче заперечує:
— Це неправда! Мотоко-сан, ви подобаєтеся не тільки Аяко-сан! І я люблю вас!
Та крізь шум хвиль його голос не долинає до дівчат. Канае бачить, як Мотоко стискає Аяко в обіймах, як раптом з їхніх тіл зникає одежа. Налитими кров'ю очима він вдивляється в тендітні руки, що ніжно гладять голу, оббризкану спину Аяко. „Я бачу те, чого не слід знати,— думає Канае.— Я наклав заборону на такі думки, закинув їх у найглибші закамарки пам'яті. Неймовірно, щоб вони були лесбійками. Бо тоді моя любов була б марною. Ніхто б її не прийняв”.
Саме в цю мить, наче підкинутий зором Канае, човен перевертається. Дівчата загойдалися на хвилях, як русалки.
— Я зараз урятую вас! Мотоко-сан, я врятую!
Відчайдушно працюючи руками й ногами, Канае пливе по липкій воді й нарешті досягає розслабленого тіла Мотоко. Її бліде обличчя обвиває волосся, схоже на водорості. Він шалено обмацує її плечі й груди. Та в цю хвилину до нього дотягуються руки другої дівчини.
— Рятуйте! Сома-сан, рятуйте мене…
„Але ж я можу допомогти тільки одній,— думає він.— Я не попливу з двома. Тільки з одною”.
Він бореться з хвилями, але м'язи сковує судома, а тіло Мотоко в його руках важчає. Канае захлинається солоною водою.
— Нічого не вийде! — кричить він і відбивається від простягнутих до нього рук.
— Сома-сан, ви…— благає кволим голосом Аяко.— Ви… ви…
Голос віддаляється. Руки й ноги Канае наливаються свинцем. Настає темрява, а в ній, ледь-ледь виблискуючи, погойдуються двері.
ВЗИМКУ, СІМНАДЦЯТЬ ДНІВ ТОМУ
Якщо людина вирушає в подорож тільки для того, щоб забутися, то в цьому розумінні зимова поїздка Канае на батьківщину була вдалою. В останню неділю грудня після вечері Мотоко показала йому в майстерні свою голу спину, а наступного дня до нього на квартиру навідалася Аяко і, немов сновида, хотіла його поцілувати. А ще через день, після генерального прибирання у видавництві, він раптом заквапився на вокзал Уено і став у довгу чергу, щоб купити квиток на нічний потяг до Хоккайдо, хоча влітку попереджав батьків, що на Новий рік не приїде в гості, бо зимова відпустка надто коротка, а крім того, потяги тоді переповнені. І все-таки Канае мало не втік з Токіо -здавалося, його щось переслідує. Сам же він вирішив, що його злякала поведінка дівчат. Справді-бо, протягом довгої подорожі йому пригадувалися то тендітні руки Мотоко, яка поряд з мольбертом хапливо скидає з себе чорний светр, то задеревіла постать Аяко, що, завітавши в гості, хилиться до нього, як у кінофільмі, демонстрованому із сповільненою швидкістю. Ці два образи не просто пригадувалися, а силоміць вдиралися в його свідомість, так що не було від них захисту. Водночас перед очима поставав то жахливий візерунок на шкірі під сліпучим електричним світлом, то безвиразне, як маска, обличчя, що не пасувало до тремтячого тіла в його руках. Та людська пам'ять помалу підпорядковується волі, нове враження пересилює попереднє, а надто неприємне. Тим-то наприкінці довгої, нудної мандрівки Канае найбільше й найчастіше думав про Аяко. „Видно, Аяко любить мене,— вирішив він.— На такий вчинок вона зважилася підсвідомо, брак грошей на подарунок чи підказка Мотоко тут ні при чому. Вона вибрала невинний привід для того, щоб виказати мені свої почуття. Але я тоді здивувався і не спромігся збагнути стану її душі”.
На батьківщині Канае затримався недовго і вже п'ятого січня був у Токіо. Але за той час, оточений увагою батьків, радих його несподіваному приїздові, він повеселішав і з великою насолодою спостерігав новорічні урочистості, а загадка дивовижного клинопису поволі перестала його тривожити — так само стирається від дощу та вітру малюнок, викарбуваний на кам'яній плиті.
Ось такі були наслідки його мандрівки на Хоккайдо.
А наступного вечора, все ще в полоні новорічного настрою прогулюючись по місту, Канае забрів у дім Нісімото. У передпокої стара господиня замучила його довгими вітаннями з приводу Нового року, тому він поспішив втиснути їй у руки подарунок з батьківщини — кету в бамбуковому листі і, не дослухавши подяки, подався на другий поверх. „Старомодні люди нестерпно балакучі”,— міркував Канае і, піднявшись нагору, легенько постукав у двері. Відповіді не було, а тому він сам відчинив їх.
Йому відкрилася незвична картина: перед дзеркалом навпроти вікна, розпустивши щойно помите волосся, сиділа Мотоко. Витираючи голову рушником, вона оглянулася:
— Ой, це ви, Сома-сан?
— Навіть незручно вітати вас зараз з Новим роком.
— Я щойно помила голову. Мені здалося, що це Ая-тян так швидко повернулася.
— А де вона?
— У ванні. Мабуть, уже закінчує. Трохи почекайте.
Канае стояв неподалік і дивився на неї ззаду. Згадка про недавній випадок уже не мучила його, а чорніше за светр ще вологе волосся, що спадало вниз, майже не торкаючись плечей, здавалося прекрасним.
— На що ви так видивилися? Сідайте біля котацу.
— Ваше волосся таке гарне, що аж кортить його погладити. Я б сказав, воно кольору воронячого крила.
— Може, й так. Як кортить, то погладьте.
Підштовхнутий такою спокійною мовою, Канае мимоволі простягнув руку й несміливо торкнувся волосся. Воно здалося йому холодною водою. Та саме в цю мить воскресла в пам'яті призабута картина. І тоді на Мотоко був цей чорний светр, і вона, стоячи до нього спиною, підняла руки й оголила плечі. Виходить, під красивою зовнішньою оболонкою ховалися сліди трагедії. Та ніхто б у це не повірив, якби дивився тільки на пасма її чорного волосся.
Канае засунув ноги під ковдру над котацу і, повернувши голову до Мотоко, кинув щось схоже на комплімент:
— Я гадаю, вам потрібно більше впевненості у своїй красі.
— Таке скажете! Якій красі?
— Збоку видніше. Мабуть, ви особливо дбаєте про своє волосся?
— Таке скажете! Нічого я не роблю. Хіба що підкорочую його ножицями.
— Вам би народитися в епоху Хейан[51]. Довгим волоссям жінки тоді пишалися.
— Аристократки. Прості жінки носили набагато коротше волосся. Це тепер воно в мене довге, а тоді я була зовсім лиса. Потім воно швидко відросло. Мабуть, під впливом радіоактивного
