Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
Проте Донець, мабуть, найменше думав над цим. Він щось має своє на меті. Наприклад, він ні разу не натякнув прямо на Катерину попри всі сподівання Андрієві. Не натякнув і на братів. Він кричав так, взагалі, весь час натискаючи на те головне — щоб Андрій «не загинув по – дурному». Дбає, бач, за Андрієве дорогоцінне життя.
Накричавшись, Донець перейшов до іронії. Але спершу він замовк, закурив, посопів як роздрочений бугай, а тоді вп’явся в Андрія примруженими очима і почав без слів про себе з презирливою іронією мгикати, так, ніби зсередини проривається йому гомеричний регіт, а він його стримує і лиш стинається самим обличчям. Сміх глузливий, наснажений презирством і зневагою, був написаний на тім обличчі й на скривлених устах. Помгикавшй, нарешті Донець процідив з безподібним співчуттям, як до безнадійно хорого:
— Гер – роя з себе строїш!.. Революціонера!.. Наївний і жалюгідний романтик. Ти смішний романтик. Смішний фантаст… А я реаліст! Зрозумів? Ні чорта ти не зрозумів! Ти «льотчик», фантазер, в хмарах літаєш… «Все више і више!» В поетичних емпіреях! В етері… А я, брат, реаліст!..
Такий вступ Андрієві сподобався. Це вже не дурний крик, а закривлялося, либонь, на сяку – таку людську розмову. Андрій єхидно зітхнув, підбадьорюючи.
— Єхидствуєш? Що ти маніяк, про те я тобі вже говорив, якщо пригадуєш. Чи ні чорта не пригадуєш? Позаскакували вже клепки! Так, ти маніяк. Але біда не в цім, а біда в тім, що ти наївний і жалюгідний романтик…
— Це ви теж вже говорили, якщо пригадуєте… — мляво вставив Андрій.
— Так, я це говорив, чорт би тебе побрав! І повторюю, — смішний і жалюгідний романтик, з якоюсь ідеєю – фікс. Я тебе зразу розкусив (при цьому Донець заскалив око). Але час романтики минув. Час «героїв» і «мучеників святих» теж минув. Не дешевою «героїкою» творяться великі діла. Зрозумів? Ні чорта ти не зрозумієш взагалі. Ручусь. Не пусканням «героїчного» пилу досягається великої мети. Але яку там у чорта ти можеш мати мету?! Та ще велику!.. Єрунда все, вся там твоя мета чи не мета. Повзуни ніколи не творять історії…
— Слушно… (меланхолійна вставка).
— Іменно. Сам згоджуєшся. А я, брат, реаліст. Я маю більшу ідею, ніж ти (при цих словах Донець аж подався наперед) — я маю більшу ідею!.. Зрозумів? І тому моя, і взагалі наша, буде горою… Горою!..
Говорячи, Донець весь час пильно, занадто пильно, дивився Андрієві в обличчя, здається, намагався не пропустити жодного поруху м’язка, намагався проглянути його наскрізь. Андрій нашорошився. Щось цей демон у блискучій уніформі не такий простий. Старе вражіння (від першої зустрічі) знову повернулося, — о, не такий простий. Куди це він гне, за чим він полює? А Донець пильно дивився в обличчя, здавалося, не моргаючи, і вів далі, карбуючи слова. Але які слова!
— Ти казав, що життя погане… Ти не казав цього? Ну, чорт з ним, хтось інший казав. Казав, що життя погане. Авжеж погане, до сліз погане! Але тому воно й погане, що забагато дряні розвелося замість людей! Забагато мотлоху, замість людей. Як не слимак, то так міщух і підлабузник, як не ганебний боягуз, то так який – небудь віршомаз, романтик, ні, романтизований міщух!..
Андрій здивувався і ще більше нашорошився. А – а, бач, куди гне! Розмикає з іншого боку. Підіграє. Ич ти. Але тон Донця рішуче збивав з пантелику. Той тон ліз в саму душу. Ні, якщо він актор, то геніальний, чорт! А Донець, кривлячись з несамовитою відразою й огидою:
— Ха!.. Єрої!.. Життя погане… А погане!.. От вас там сидить по камерах сотнями людей, а (тут Донець подався наперед, викотив очі й замерехкотів ними) — чи хоч один пробував або бодай хоче пробувати підпиляти грати, зламати двері, вбити вартового?! Чи хоч один?!. Ну, кажи, хоч один?
«Дешево», — подумав Андрій.
— Жоден! — мерехкотів очима Донець, не звернувши уваги на Андріїв відрух або, може, не вловивши його. — Напевно, ніхто навіть думки цієї не може припустити! Ажи?.. Повстанці називаєтесь. Повс-.анці ви! (Тут Донець вставив іншу літеру замість т»). Мотлох! «Романтики»!.. Жаби чортові! І ось саме тому «життя погане». І ось саме тому вас треба муштрувати, нищити, душити, мучити… Муштрувати!!.. Аж поки ви всі, чортові жаби, почнете пиляти грати або вбивати вартових!.. Га?
Андрій, оглушений всією тирадою, спантеличений, надзвичайно нашорошений, мовчав. Дивився в несамовиті Донцеві очі, дивився, як він пряв ними, шалено намагався зорієнтуватися, що це все значить? Як він має тут поводитись? Як це все розшифрувати? Дивна одна думка різонула раптом мізок дивовижним припущенням: «А що, як все те, що він говорить, треба розуміти прямо, буквально? Тоді?» Від того припущення робилося гаряче. Але не може бути? Ну – ну, не будь ідіотом. Провокує, чорт банькатий. І тут же інша цікава думка: — «От він говорить несусвітні речі, але спробуй вловити грань, де кінчається провокація, а починається драма. Становище слідчого дозволяє переставляти думки — ті самі думки! — в якім завгодно плані». А Донець вів своєї, очевидно, тішачись, що так розчахнув Андрія, збив з пантелику:
— Повс…анці ви!! Вас там сотні в кожній камері і часом двері не закриваються, я знаю ж, але ніхто не насмілиться навіть переступити поріг… Жаби! Равлики чортові!.. А де вже вам пиляти грати!!
Андрій (думав одно, а сказав зумисне інше):
— Навіщо? Треба бути дурнем, щоб пиляти грати… Для чого? Щоб стрибнути вниз головою, з п’ятого поверху? Це можна зробити й на сходах… Чи щоб дістати кулю в лоба, тільки – но висунувшись у вікно?..
— От – от – от! Ха – ха – ха!.. Герої! А ми от, большевики, не боялися пиляти грати й стрибати на багнети… Вбивати варту… Читав у книгах, не бійсь, про Халтуріна, Засулич?! Отож…
«Ми, большевики… Халтуріна записав у большевики!
