Джерело - Айн Ренд

— Доброго ранку, Каммінґс, — сказав він, коли редактор відповів.

— Мій Боже, — видихнув редактор. — Невже це…

— Це він, — відказав Вайненд. — Послухай, Каммінґс, ще один шматок такого лайна, як учорашня історія про останню троянду літа, і ти зможеш повертатися до шкільної стінгазети «Ріжок».

— Так, містере Вайненд.

Вайненд поклав слухавку. Він попросив з'єднати його з відомим сенатором у Вашингтоні.

— Доброго ранку, сенаторе, — сказав він, коли джентльмен через дві хвилини взяв слухавку. — Дуже люб'язно з вашого боку відповісти на цей дзвінок. Я це ціную. Я не хочу зловживати вашим часом, але відчуваю, що вам завинив найщирішу вдячність. Я телефоную, щоб подякувати вам за сприяння проходженню білля Гейса-Ланґстона.

— Але ж… містере Вайненд! — у голосі сенатора вчувалося збентеження. — Це дуже люб'язно з вашого боку, але… білль ще не пройшов.

— О, авжеж. Я помилився. Він пройде завтра.

Збори ради директорів Вайнендових підприємств цього ранку мали розпочатися об одинадцятій тридцять. Концерн Вайненда складався з двадцяти двох газет, сімох часописів, трьох служб новин і двох кіножурналів. Вайненд володів сімдесятьма п'ятьма відсотками акцій. Директори не були впевнені у своїх функціях чи призначенні. Вайненд вимагав, щоб збори правління завжди починалися вчасно, незалежно від того, присутній він чи ні. Сьогодні він увійшов до зали для нарад о дванадцятій двадцять п'ять. Шляхетний із вигляду сивочолий джентльмен щось розповідав. Директорам не дозволяли перериватися чи зауважувати Вайнендову присутність. Він підійшов до порожнього крісла на чолі довгого столу з червоного дерева, і ніхто не обернувся в його бік, наче на стілець опустився привид, присутність якого вони боялися зауважувати. Він мовчки послухав п'ятнадцять хвилин, на середині чиєїсь фрази підвівся і вийшов із кімнати так само мовчки, як і ввійшов.

На великому столі свого кабінету він розклав плани Стоунріджу, своєї нової будівельної авантюри, і провів півгодини, обговорюючи його з двома своїми агентами. Він придбав чималу ділянку землі на Лонґ-Айленді, яку хотів перетворити на ділянку Стоунрідж, нову громаду власників маленьких будиночків, де кожен бордюр, кожна вулиця і кожна споруда належатимуть йому. Кілька людей, які знали про його операції з нерухомістю, вважали, що він збожеволів. Цього року ніхто не думав про будівництво. Але Ґейл Вайненд заробив свої статки саме на рішеннях, що люди називали їх божевільними.

Архітектора для будівництва Стоунріджу іще не обрали. Новина про проект просочилася до зголоднілих фахівців. Протягом кількох тижнів Вайненд відмовлявся читати листи чи відповідати на телефонні дзвінки від найкращих архітекторів країни та їхніх друзів. І він вкотре відмовився розмовляти, коли наприкінці наради секретарка повідомила йому, що містер Ролстон Голкомб наполегливо просить приділити йому дві хвилини спілкування телефоном.

Коли агенти пішли, Вайненд натиснув кнопку на своєму столі та викликав Алву Скаррета. Скаррет увійшов до кабінету, радісно всміхаючись. Він завжди відповідав на цей сигнал з утіхою та запалом хлопця на побігеньках.

— Алво, що таке в біса цей «Хоробрий Жовчний Камінь»?

Скаррет засміявся.

— А, це? Назва роману Лойс Кук.

— Що це за роман?

— О, суцільна маячня. Це мало би бути щось на кшталт поеми в прозі. Там ідеться про Жовчний Камінь, що вважає себе незалежною істотою, таким собі переконаним індивідуалістом у жовчному міхурі, якщо ти розумієш, про що я, а потім людина приймає велику дозу рицини — там докладно змальовано наслідки цього. Не впевнений, що з медичного погляду все точно, але, хай там як, хороброму Жовчному Каменю настає кінець. Усе це повинно довести, що вільної волі не існує.

— Скільки примірників продали?

— Не знаю. Думаю, небагато. Це ж лише для інтелектуалів. Але я чув, що нещодавно продалося ще щось. І…

— Атож. Алво, що тут відбувається?

— А що? О, ти про те, що зауважив кілька згадок, які…

— Я про те, що зауважую їх у «Знамені» протягом кількох останніх тижнів. Зроблено дуже тонко, у мене пішло трохи часу, щоб втямити, що це не випадковість.

— Про що тобі йдеться?

— А ти як вважаєш? Чому ця назва весь час з'являється у найневідповідніших місцях? Спершу в поліцейському рапорті про страту вбивці, який «умер сміливо, як хоробрий Жовчний Камінь». Два дні по тому — на шістнадцятій сторінці в офіційному повідомленні з Олбані: «сенатор Гейзелтон вважає себе незалежною істотою, але може виявитися, що він усього лише хоробрий Жовчний Камінь». Згодом у некрологах. Учора це з'явилося на жіночій сторінці. Сьогодні в коміксах: «Снуксі називає свого заможного домовласника хоробрим Жовчним Каменем».

Скаррет примирливо пхикнув:

— Хіба це не дотепно?

— Я вважав, що це дотепно. Спершу. Більше так не вважаю.

— Але ж, Ґейле, якого дідька! Це ж не стало головною темою наших провідних авторів. Це пише дрібнота, яка отримує по 40 доларів на тиждень.

— У цьому й річ. Зокрема. Інше — це те, що книжка не є очевидним бестселером. Якби так було, я міг би зрозуміти назву, що западає в пам'ять автоматично. Але це не так. Отже, хтось робить це свідомо. Хто?

— Ой Ґейле, облиш! Навіщо комусь забивати собі цим голову? І навіщо нам перейматися? Якби це була якась політична справа… Але, чорт забирай, хто може отримати бодай цент, просуваючи ідею вільної волі чи протест проти вільної волі?

— Хтось радився з тобою стосовно такої реклами?

— Ні. Я скажу тобі, ніхто цього не робить навмисне. Усе цілком випадково. Просто чимало людей вирішили, що це кумедний жарт.

— Від кого першого ти це почув?

— Не пригадую… Дозволь подумати… Це був… так, я гадаю, це був Еллсворт Тухі.

— Зупини це. І накажи також містерові Тухі покласти цьому край.

— Добре, якщо ти так кажеш. Але насправді це дрібниця. Просто люди трохи порозважалися.

— Мені не подобається, коли хтось розважається у моїй газеті.

— Гаразд, Ґейле.

О другій годині Вайненд приїхав як почесний гість на сніданок, організований Національним конгресом жіночих клубів. Він сів праворуч від очільниці у лункій бенкетній залі, просяклій запахами квітів на корсажах — гарденій і духмяного горошку — та смажених курчат. Після сніданку Вайненд виступив. Конгрес обстоював право заміжніх жінок працювати; Вайнендові газети боролися проти працевлаштування заміжніх жінок багато років. Вайненд говорив хвилин двадцять, хоча не сказав нічого посутнього, але створив враження, що підтримує кожну тезу, промовлену під час зібрання. Ніхто й ніколи не міг пояснити впливу Ґейла Вайненда на аудиторію, надто жіночу. Він не робив нічого особливого, його голос лунав приглушено, металево і трохи монотонно, він поводився так коректно, що його коректність видавалася зумисною пародією. Одначе він прихилив до себе