Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Але газети прийшли. А що ти, Стасіку, там вивчаєш?

— Вивчає, бо якраз має що: на фронті поляки з Гітлером бій звели! Тому вивчає,— вирулив хлопця Абрамов.

— Ану покажи, Стасіку, де про це пишуть. Зараз, зараз, о, є! «На западном фронте, в боях под Леніно недалеко от Смоленска, 1-я Польская Пехотная Дівізія ім. Тадеуша Костюшка провела кровопролітний побєдний бой з гітлєровскімі захватчиками...» — Дарія припинила читання і без більшого ентузіазму віддала газету хлопцеві: — кров, смерть, каліцтво, чим тут тішитися? То кажеш, Кузьмичу, що листів сьогодні нема?

— Нема, баби. Листів нема. Але нещастя і на цей раз нас не обминуло.

— Кого?

— На Митрича Панкратова на цей раз випало...

— То, значить, іхній Пєтька загинув!

— Боже ти мій! Одного тільки синочка стара Анфіса мала, вискребла з-під серця, єдину надію на старі літа...

Сташек запихав газету за пазуху фуфайки. Жаль йому було дідуся Митрича, до якого за літо прив’язався як до когось близького.

— Знає вже? — запитала Дарія.

— А ніби звідки? Пошта тільки при нагоді прийшла, а тепер надвечір хто на Вовчий волоктися буде? Завтра вранці треба буде з цим нещастям якось справитись. Мабуть, щоб... Ну так, адже ти, Стасіку, живеш на хуторі! Занеси Панкратовим «похоронку».

Абрамов немов цією нагодою втішився і простяг руку з «похоронкою» до Сташека. Дарія зі злістю вирвала конверт.

— Ти збожеволів, Абрамов? Совісті мабуть не маєш, щоб хлопця таким нещастям обтяжувати. Це твій службовий обов’язок. Запрягай коня до саней і їдь. А якщо тобі не хочеться сраки на мороз рушити, сама Митричу «похоронку» занесу. А що сталося, то вже не відстане. Війна проклята...

Невеселий був цьогорічний Святвечір на хуторі. Газета, принесена Сташеком, також нікого особливо не порадувала. Хто вмів думати, той знав, що після такої кривавої битви, в якій поляки десь там під Леніно взяли участь, не одного забракло. «Не дай, Боже, мого!» — думали собі потайки жінки. Але голосно втішали одна одну, як могли.

— Ого, ого, коли там та битва була! Адже газета стара, з-перед кількох місяців. Якби так, не дай, Боже, з нашими якесь нещастя, то адже ж повідомлення прийшло б.

Якось, повертаючи з роботи, Сташек здобувся на відвагу і зайшов до дідуся Митрича.

— Я подумав, дідусю, що може тобі треба щось допомогти? Холодно, може дерева...

— Дякую, синку, якось собі раджу. Тільки старуха моя після того нещастя занедужала, не встає. Дам тобі картки на хліб, то якось часом по дорозі принеси.

Зимою роботи в совхозі було менше. Може тому деякі неділі були вільними. У такі дні Сташек зі своїм дружком Казіком Грубою вибиралися до навколишньої тайги у пошуках заячих слідів, щоб закласти на них тенети. Петлі робили із заржавілого дроту або сплітали з кінського волосся. Зайців-біляків не бракувало. І, можливо, хлопці частіше добували б їх із тенет, якби не лисиці та вовки. Особливо ті останні жодної поваги до молодих мисливців не мали. Справа полягала в тому, щоб вночі встигнути по здобич перед диким звіром. Цієї зими вже кілька разів бувало, що замість задубілого на морозі заячого тільця знаходили біля петлі сліди крові і шматки шерсті. Швидко також навчилися розпізнавати, хто їм тої шкоди наробив.

Уночі попорошив свіжий сніжок. Це було завжди добре для заячих ловів. Коли на світанку прибігли переглядати тенети, два заячі тільця стали їхньою здобиччю.

— Справа ясна! — радів Казек. — А що буде, як решту перевіримо. Головне, що вовки не встигли.

Сонце встало. Засніжена невелика галявина іскрилася срібними кристаликами. Хлопці шмигляли вздовж заячої стежки, яка бігала молодим сосняком. Стріпуваний з галузок сніг обсипував їм обличчя, влітав за коміри. Вже мали допасти до лісової галявини, коли раптом... На галявині, навколо старої самітної сосни гуляли кілька вовків і щось там розривали на шматки. Мабуть, зайця витягли з петлі. А може сарну допали? То щось мусило бути свіже, бо серед оскаженілого гарчання вовків криваві плями розбризкувалися на сніжній білизні. Найобережніше, як тільки вміли, відступали в глиб молодняка. А вибравшись звідти, щосили в ногах тікали у напрямку хутора. З цього страху зробили якусь помилку, бо вибравшись на поля, які тягнулися аж під хутір, помітили, що вовки ними заінтересувалися. Вовча зграя вилетіла з молодняка і повільно прямувала по їхніх слідах.

Сніг був сипкий, хлопці западали в нього глибоко. Зграя прискорила рух. До хутора було ще далеко. Хлопці явно підупали силами. Все частіше оглядалися на вовків.

— Кину їм зайця... — вирішив Сташек. Казек свого біляка двигав далі. Вовк у голові колони зацікавився покинутим зайцем. Зупинився. Порився лапою. Підкинув зубищами тільце зайця вгору і, клацнувши кілька разів пащею, розірвав його на шматки. Вовки на хвилину зупинилися. Але тільки на хвилину. Сташекового зайця вистачило їм на одне ікло. Казек без слова залишив їм свого.

— Повертаємо у тайгу! Вліземо на дерево...

До краю тайги їм було близько. Тим часом вовки сховали по дорозі Казекового зайця і явно поміняли тактику. У той час коли зграя обходила втікачів півколом, щоб відрізати їх від лісу, могутній головний