Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

– Як бачите, батьку, – я! – полонений не попадав зубом на зуб.

– Семашку, налий кухоль горілки та принеси сухе вбрання, – розпорядився Палій.

Поки Богинич, випивши чарку, перевдягався, Палій пояснив полковникам.

– Друзі, перед вами – православний шляхтич Юрій Богинич, колишній спудей Києво-Могилянського колегіуму… Довгий час він був моїми очима і вухами в Білій Церкві, і я радий, що йому пощастило вирватися з тієї пастки. – Він звернувся до юнака: – Ну, синку, розповідай! Що там? Чи довго ще може триматися Мендрійський?

Богинич почав зігріватися, і щоки його порожевіли. Це був вродливий юнак середнього зросту, з каштаново-попелястим, по-шляхетськи підстриженим чубом і такими несподівано синіми очима, що здавалося, ніби з-під темних брів раптово виглянули два щойно розквітлі васильки… Тримався він вільно, з гідністю, як людина, що не губиться ні при яких обставинах.

– Розповідати про все докладно чи коротко, батьку?

– Коротко і найголовніше, Юрасю… Час не жде!

Юрій випростався, розправив плечі.

– Панове полковники, Біла Церква – міцний горішок…

– Це ми й самі знаємо, – буркнув Самусь.

– Хоча у Мендрійського небагато вояків, зате чимало гармат, пороху, бомб, свинцю… – вів далі Юрій, ніби не помітивши репліки полковника. – Та й харчів ще на кілька місяців… Однак комендант боїться, що ви підведете апроші до самих валів і мінами прокладете в них проходи. Тоді ніщо не врятує його хоругву! Він передбачає, що це може трапитися тижнів через два…

– Ну, ну, далі, – нетерпляче хитнув головою Палій.

– Але Мендрійський не втрачає надії. Він сподівається на допомогу регіментаря Рущиця та шляхетське рушення і сповнений рішучості протриматися, поки до Білої Церкви не підійде кварцяне військо. Воно або розгромить козаків, або змусить їх відступити і зняти облогу.

– Так ми і думали, – тихо промовив Палій. – Рущиць уже стоїть в Котельні…

– Мендрійський знає про це…

– Звідки? – одночасно вигукнули Іскра та Омельченко.

– Серед ваших людей є Рущицеві вивідачі…

– Так, ми двох упіймали, – сказав Палій.

– Але не всіх… Хтось уже двічі стріляв уночі з лука і закидав листи з повідомленням, щоб залога не здавалася і чекала на допомогу… Але Мендрійський боїться, що ця допомога прийде надто пізно, і послав мене до Рущиця з листом… Щоб поспішав!

– О! Де ж лист? – вигукнув Самусь, схоплюючись з лави.

– Ось тут – у свічці… – з цими словами Богинич розламав свічку, видобув з неї туго згорнуту цидулку і подав Палієві.

Полковник розгладив папірець, повернув до світла. Мендрійський справді благав Рущиця негайно йти зі всіма силами до Білої Церкви. «Поспішайте, пане регіментарю! – волав він у листі. – Бо інакше загинемо не тільки всі ми, – загине Біла Церква – форпост нашої віри і нашого панування на всій Правобережній Україні!»

Палій передав листа полковникам і, коли ті прочитали, промовив:

– Чи не здається вам, товариство, що цього листа треба приставити за призначенням?

– Тобто – Рущицеві? – ні Самусь, ні Іскра з Омельченком не приховали подиву. – Але ж ми прискоримо прихід його під Білу!

Палій підвівся і сперся об стіну, заклавши за спину подушку.

– Рущиць і без листа знає, що йому робити. Та коли біля нього буде наша людина, ми знатимемо всі його наміри… До того ж ми не чекатимемо, поки він прийде сюди!.. Я з кількома сотнями залишуся під Білою, а ви, – він глянув на полковників, – вирушите до Котельні і там розгромите кварцяне військо. А Юрко допоможе вам…

– Тобто?.. – У Богинича блиснули очі.

– Ти, Юрку, помчиш попереду до Рущиця. Ми повинні знати, скільки у нього війська, які його наміри… Якщо зумієш це зробити, вважайте, що Рущиць наполовину подоланий!

– Я зроблю це, батьку! – відгукнувся юнак.

– От і добре… Головне – не дати панам об’єднати свої сили! Треба бити їх поодинці!.. Сідайте до столу – обміркуємо все як слід!.. Та покличте Семашка – пошлемо його з сотнею на Брацлавщину та Подністров’я піднімати народ…

Регіментар Рущиць був досвідчений воїн, але слабував на непомірну зарозумілість і гоноровитість. Коли хто-небудь необережним словом зачіпав його самолюбство, він спалахував, мов суха глиця. Тоді кров кидалася йому в лице, і воно – і без того руде, покрите ластовинням – аж буряковіло, шорсткі вуса стовбурчилися, а жилувата рука хапалася за руків’я шаблі.

Саме в такому збудженому стані перебував він надвечір 11 жовтня 1702 року, коли вірні люди донесли, що другий регіментар Яків Потоцький, який зі своїми хоругвами зупинився в Лещині, дає бучний бенкет і запросив на нього всіх офіцерів, окрім самого регіментаря. Рущиць розцінив це як кревну образу.