Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

«Тебе ніколи не було на місці, поганцю. Скільки живу, ще не бачила такого, як Франц Біберкопф. Коли я підіслала до тебе Людерса, то ти очей не продер, склався, як складаний ножик, а потім запив — шнапс, шнапс і нічого більше, суцільна пиятика».

«Я хотів бути порядним, а він мене зрадив».

«Кажу ж тобі, що ти навіть очей не пролупив, сучий ти син! Лаєш торбохватів, шахрайство, а на людей і не дивишся, не запитаєш, чому вони такі. Що ж ти за суддя, коли не маєш очей? Був ти сліпим, а на додачу ще й нахабним, чванькуватим, такий собі пан Біберкопф із фешенебельного кварталу, і світ має бути таким, як йому до вподоби. Ні, мій дорогенький, світ зовсім не такий, тепер ти нарешті це помітив. Він не дбатиме про тебе. Коли тебе схопив Райнгольд, штовхнув під машину і тобі віддавило руку, наш Франц Біберкопф і не думав здаватися. Ще лежачи під колесами, він присягається собі: я буду сильним. І не хотів розуміти того, що то я з тобою говорила. Але бодай зараз ти мене таки вислухаєш».

«Не хотів розуміти, чому саме не хотів розуміти?»

«І нарешті Міца, Франце, сором, сором, так і скажи собі: сором, сором, можеш навіть крикнути».

«Як я можу таке кричати? Я ж навіть не знаю, чого мені соромитися».

«Кричи «Сором!» Вона прийшла до тебе, була мила з тобою, оберігала тебе, тішилася тобою, а ти? Вона була як квіточка, а ти не вигадав нічого кращого, як піти до Райнгольда й перед ним нахвалятися нею. Хвалитися — то для тебе вершина всіх почуттів. Ти, бачите-но, сильним хочеш бути. Раденький, що можеш позмагатися з Райнгольдом, вирішив, що ти сильніший за нього, йдеш до нього й зумисне його піддрочуєш. Тож подумай, хіба не ти сам винний у тому, що її більше немає на світі? Жодної сльози ти не пролив за нею, за тою, яка загинула заради тебе, а заради кого ж іще?

Тільки те й робив, що скиглив: «я», та «я», та «несправедливість, якої я зазнав», а ще «який я шляхетний, який хороший, мені просто не дають показати, який я насправді».

«Я не знаю…»

«Війну ти тепер програв, хлопче. Тобі кінець, мій сину. Давай, збирайся. Нехай тебе нафталіном притрусять. З тобою я вже закінчила. Можеш ридати й цвірінькати все, що тобі заманеться. Ну й поганець! І серце ти маєш, і очі, і вуха, а він собі думає, то й добре, хочу бути порядним, тобто порядним, як він собі це уявляє, він не бачить нічого, не чує нічого, живе собі й нічого розуміти не хоче, хоч говори йому, хоч стріляй».

«А що, що я мав робити?»

А Смерть аж реве: «Нічого тобі не скажу, набридло мені твоє базікання. Все одно у тебе немає ні голови, ні вух. Ти наче й не народжувався, хлопче, не з'являвся на світ. Ти просто виродок з нав'язливими ідеями. Із зухвалими ідеями, теж мені знайшовся папа римський Біберкопф, думав, що він народився, аби іншим пояснити, як влаштовано світ. Та світові потрібні не такі, як ти, а світліші за тебе й не такі зухвалі, такі, які бачать, що не з цукру тут усе, а з цукру й бруду, все впереміш. Гей, хлопче, давай-но сюди своє серце, щоб нарешті з тобою було покінчено. Щоб я кинула його у багно, де йому і місце. А свою дурну мармизу залиш собі».

«Зачекай, дай мені опам'ятатися. Бодай трішки. Трішечки».

«Давай сюди серце!»

«Ще трішки».

«Зараз сама заберу».

«Ще трішки».

А зараз Франц слухає повільну пісню Смерти

Спалах блискавки, ще спалах і ще, раптом усе припинилося. Падає сокира, хрясь, падає, хрясь, та раптом і це припинилося. Франц кричав уже другу ніч. Удари сокири припинилися. Він більше не кричить. Спалахи припинилися. Його очі закліпали. Він лежить нерухомо. Якесь приміщення, палата, ходять люди. Не треба так стискати губи. Вони вливають йому в рот щось тепле. Жодних спалахів. Жодних сокир. Стіни. Трішки, ще трішки — що то було? Він знову заплющує очі.

Щойно заплющив він очі, як одразу взявся до роботи. Ви не бачите, що він робить, ви думаєте, що він просто лежить й чекає свого кінця, адже йому навіть пальцем ворухнути несила. А він когось кличе, щось шукає, кудись мандрує. Збирає докупи все, що належить йому. Крізь вікно він виходить в поля, перетрушує кожну травинку, залазить до кожної мишачої нірки: давай, давай, що тут є мого? Ворушить траву: давай сюди, що за дурниці, нічого ховати, все це мені самому потрібно, не можу нічого залишити, у мене купа роботи, ану хутчіш, мені потрібно геть усе!

Йому до рота вливають бульйон, він ковтає, не блює. Він не хоче, не бажає, щоб його знудило.

Слово Смерти у Франца на устах, і його ніхто в нього не вихопить, воно перекочується у роті, наче камінець, камінець із каменю, і жодної поживи не сочиться з нього. У такому стані померло безліч людей. Для них просто вже не було нічого попереду. Вони не знали, що варто їм ще один-єдиний раз завдати собі болю, і вони житимуть, залишилося зробити лише один-єдиний крок, щоб іти далі, та цього кроку вони якраз і не могли зробити. Вони цього не знали, не встигали здогадатися про це, охопить слабість, спазм стисне серце, і за кілька секунд чи хвилин люди вже по той бік, де вони більше не звуться Карлом, Вільгельмом, Мінною чи Францискою, ситі, ситі по саму зав'язку горем, розжарені до червоного люттю та спаралізовані безнадією, вони переносилися вві сні на той бік. Вони не знали того, що якби розжарилися до білого, їхня плоть розм'якла б, параліч минувся, і в них розпочалося б нове життя.

Нехай насувається ніч, що з того, що вона така чорна, як небуття. Нехай підступає чорна ніч, поля, скуті морозом, замерзлі шосе. Нехай підступають самотні цегляні будинки, з яких ллється червонясте світло, нехай підступають замерзлі подорожні, селяни, що везуть до міста городину, вози, запряжені парою коників. Великі, пласкі, німі рівнини, ними мчать приміські та швидкі поїзди, кидаючи в темряву біле світло обабіч колії. Нехай підступають люди на вокзалі, маленька дівчинка прощається зі своїми батьками, вона з двома їхніми давніми знайомими вирушає за океан, у нас вже є квитки, Боже мій, ще така маленька, ну що