Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Він живе на іншому кінці. Розпитай лучче його про другого номера.

— Джосі Вейлза?

— Про вулицю я більше нічого не знаю. Миру кінець.

— Миру між ким? Можеш мені пояснити? Можна я поставлю ще кілька запитань? Папо?

Мабуть, ні.

Джосі Вейлза мені не довелося шукати, він сам мене знайшов. Не встиг я вийти від Папи Ло, — і не питайте мене, чому я почав задкувати, — як зіштовхнувся з двома крутими лобами. Той, що лисий, навіть не глянув на мене, — вхопив за руку і мовчки повів уздовж дороги. Другий — більший і товстіший, з короткими дредами, — сказав: «З тобою говоритиме дон». «А Папа Ло хіба не дон?» — хотів я запитати, але передумав. Той, що лисий, у синьому, той, що з дредами, в червоному, синхронно й підкреслено діловито чимчикували обабіч мене. Це все скидалося на якийсь мультик, не інакше. Люди на вулиці відводили погляди. Коли ми проходили повз, вони просто відверталися, майже всі. Лише дві жінки й один чоловік не сховали очей, та дивилися ніби крізь мене, наче й не бачачи. Немов я — привид або чужинець, якого виперли з міста. Кожне ямайське село — це глухоніма пустка. Мене доставили до оселі Джосі Вейлза, завели через передні двері, але ніхто не сказав, де можна сісти. До першого з трьох великих вікон вітальні був приліплений календар «Ессо». Єдині цілі вікна на всю околицю, без тріщин і вм’ятин від каміння. На вікнах червоно-жовті фіранки у квіточки; відчувається, що тут є жінка.

— Милі фіранки. Господиня повісила?

— Надто багато запитань, білий хлопе.

— Гм, я взагалі-то не...

— Шастаєш зі своїм чорним записничком. Ти в нього все записуєш?

Я чув, що Джосі Вейлз високої думки про свою англійську.

— Де ти так розмовляти навчився?

— А де ти навчився срати?

— Га?..

— Приберіг найрозумніші питання насамкінець?

— Вибач, я... я... я...

— Ти... ти... ти...

Увесь цей час я не бачу нічого, крім обгорненої рушником голови чоловіка, що сидить на дивані обличчям в інший бік. Дон у себе вдома, де десь тишком-нишком сидить собі його співмешканка. Звідки лунає цей голос?

— Щось ти, розумнику, швидко замовк. Сідай, білий хлопе.

Я сідаю на стілець біля вхідних дверей.

— Хіба у твоїй країні не сідають у вітальні?

Я переходжу до вітальні, якщо так можна назвати кімнатку завбільшки з приймальню лікаря. Тут сірий диван усе ще обтягнутий фабричною поліетиленовою плівкою. Жінки ніде не видно, господар сам. Погляд спочатку помічає майку-сіточку, потім — великі руки, які стягують з голови рушника. Він витирає ним голову — і кидає позад себе. Мабуть, його жінка звикла за ним підбирати. Джосі Вейлз. Здоровило, хоча не такий товстий, як Папа Ло, а очі вужчі, ніж можна очікувати, майже як у китайця. Живіт уже починає випирати під майкою-сіточкою — молодіжною уніформою гето, хоча, мабуть, він її носить лише вдома. Коли ямайський кримінальний авторитет починає йти вгору, це насамперед стає помітно за його гардеробом: виходячи з дому, він неодмінно одягає сорочку, ніби в будь-яку хвилину може опинитися в суді.

— Ручка при тобі завжди напоготові?

— Так.

— Я знаю декого, хто так само поводиться зі зброєю. Двоє з них зараз стоять під моїми вікнами.

— Але не ти?

— З дула пістолета ще не вилітало нічого хорошого. Тобі варто було б покращити свої здібності, ти так не думаєш?

— Тобто?

— Реакцію. Як кажуть, миттєву реакцію.

— Не розумію.

— Щойно я казав, що з дула пістолета ще не вилітало нічого хорошого.

— Я це почув, містере Вейлз.

— Містером Вейлзом мене зве тільки суддя. Джосі.

— Окей.

— Як я вже сказав, із дула пістолета ще не вилітало нічого хорошого...

— Я вже чув.

— Тобі щось у сраку коле, що ти мене постійно перебиваєш? Як я вже казав, і повторюю ще раз, із дула пістолета ще не вилітало нічого хорошого. Я помітив, що ти смикнувся. Хоча твої очі широко розплющені. Але ти, схоже, не чекав почути щось таке з вуст дона.

— Я не...

— Та ні, бра’, саме так. Це тривало тільки мить, так швидко, що більшість і не помітили б. Але я — не більшість. Ти й сам, напевно, не усвідомив.

— Ні. Просто рефлекс.

— Такі, як ти, нічого не помічають. Завжди щось записують у свої чорні книжечки. Не встиг ще з літака вийти, а вже придумав статтю. Тепер ось шукаєш, яку б ще фіґню приплести, щоб сказати: «Дивись, Америко, ось які справи на Ямайці».

— Скажу, що не всі журналісти такі.

— Ти з «Мелоді мейкеру»?

— З «Роллінг стоуну».

— То ти тут робиш уже майже рік? Чорні поцьки такі принадні?

— Що?.. Ні, ні. Я працюю над статтею.

— Тобі що, цілий рік треба, щоб написати історію про Коппера?

— Якого Коппера?

— Отож! Ти навіть не знаєш імені того, про кого на всі лади розпитуєш. Коппер — людина, що неправильно прочитала договір.

— То документ таки є?

— Я так розумію, «Роллінг стоун» прислав до нас не найрозумнішого.

— Я не дурний.

— Навіщо «Роллінг стоуну» відряджати сюди людину майже на рік? Що ж це за стаття така неймовірна?

— Журнал мене не відряджав.

— А ось це правда. Ні на який «Роллінг стоун» ти не працюєш. І на «Мелоді мейкер» теж, і на решту подібних. «Нью-Йорк таймс» — так, вони можуть відрядити свого репортера на рік, але аж ніяк не журнал, що любить друкувати на своїх обкладинках педиків із зіркою в лобі. Я вважаю, що ти тут усе-таки заради чорної манди. Як тобі, до речі, ця Аїша? Добре догоджає? Манда все така ж