На полі смиренному - Валерій Олександрович Шевчук

обличчі того біснуватого, котрого лікував Лаврентій: очі його були незмірно розширені, болящі й скорбні. Світло від свічок падало на нього; воно раптом засвітилося і стало безтінне. Дивилося на мене це лице, наче з образа зняте, і мені під горло іржавий клубок підкотився. «Ось він, — подумав я, — болящий і скорбний!»

Тільки Святоша не бачив тихої осяянності, якою цвіло обличчя його найвірнішого слуги й приятеля: погляд його лишався чорний і каламутний. Вуста його шепотіли молитву, а руки нервово сплітали й розплітали пальці.

Ігумен запалив свічку і подав її брату Данилу.

— Хай не згасає ця свічка сорок днів і ночей, — сказав він.

Вони розвернулись і пішли, волосся ж постриженого узяли з собою, зав’язавши у хустці.

8

Три місяці день у день, ніч у ніч перебував брат Данило в безперервному плачі. Ми приходили і якомога втішали й молилися за нього, але він не приймав нашої втіхи: сльози текли й текли з його повік. Недавно свіжий, круглий його видок пропав навіки, отрок худнув і занепадав, тільки ясні очі світилися добрим та чистим вогнем. Незабаром лице його пожовтіло й помертвіло, ніс загострився, а борода, якою обріс, була рідка й сива. За кілька місяців перетворився він на старця: лоб покраяли глибокі й густі зморшки, а руки висохли, як мощі. Святоша ні разу не відвідав свого слуги й приятеля, був-бо зайнятий ненастанним плетінням кошиків. Велику партію таких кошиків закупив брат його для уміцнення стін: в них насипали землю і вкладали рядами. А що кошиків поменшало, не мав спокою Святоша, та й ті служки, що возили йому лозу. Починав роботу зі світом сонця, а кінчав, коли в темряві годі побачити пруття… Приходило до воріт по ті кошики багато киян — слава про них розійшлася далеко. Тільки коли знову наплів їх стільки, що заставив ними по обидва боки дорогу і тим начебто нові ворота учинив, згадав Святоша про брата Данила. Звівся, обтрусив з колін уламки лози і, ледве соваючи ногами, — заклякли вони йому від безнастанного сидіння — почвалав до печер. Я саме вертався в той час із міста, бувши посланий ігуменом задля монастирських оборудок, тож наспів саме на той момент і зумів увійти в печери вслід за Святошею.

Він ішов зі свічкою в руці, а я безшумно простував слідом. Сховався в тому ж таки відрозі, звідки дослухався до розмови князя з отроком разом з Марком та Лаврентієм, і зміг почути кожне слово, мовлене цими незвичайними двома.

Святоша підійшов до отрока і почав пильно його роздивлятися.

— Брате Петре, — назвав він Данила першим іменем. — Хочеш, я візьму тебе з собою?

Отрок ледве звівся зі своєї убогої постелі. Вони стояли один супроти одного. Петро заплакав.

— Чого плачеш безперервно, брате? — спитав Святоша глухим і понурим голосом, але отрок не відповів.

— Чи ж хочеш, — повторив князь уперто, — я заберу тебе з собою?

— Хочу, щоб ти відпустив мене, — все ще плачучи, відказав Петро. — Хочу вмерти за тебе. Ти ж бо за мене молись.

Я не міг дивитися на те обличчя: було воно чисте й навіть рідка, сива борода його не потворила. Гарний і стрункий отрок стояв перед колишнім князем.

Святоша мовчки розглядав свого мимовільного брата по обителі: був він понурий.

— Дерзай, брате, і будь готовий, — сказав зрештою. — Через кілька днів відійдеш до господа.

Він скрипнув зубами, як робив це завжди, згадуючи своє колишнє життя, повернувся й подибав назад; адже коли входив я в монастирські ворота, саме приїхав віз, повний лози, й треба було Святоші знову сідати до кошиків.

З тої хвилини висохли сльози на виду у Петра-Данила, він став тихий і покірливий. Наступного дня причастився тайн безсмертних, ліг на постіль свою, оправив одежу, простяг ноги і, не чекаючи реченця, що його проголосив Святоша, віддав душу у руки господа.

Я ж, раб божий Семен, був при тому присутній і перед смертю спитав у блаженного, чи не хоче він побачити когось із братії. Він похитав заперечно головою, з чого я зрозумів, що він таки зцілився від любові своєї надмірної, хоч душі не осквернив. Коли ж закрив я йому очі, то не зміг стримати сліз і проплакав над ним якийсь час, наче над рідним.

Відтак вийшов нагору. Був тоді душний літній вечір, небо блідо світилося вгорі, і пливло там кілька майже розлізлих хмар. Я упрів, поки підіймався під гору: повітря було застигле й гаряче, і я задихався. Вгорі я довго перепочивав: піт тік мені по скронях, а волосся змокріло. Захід неба було затягнуто каламутною плівкою — саме так збиваються і громадяться дощові хмари.

Я пішов до воріт і здалеку побачив Святошу, який плів та й плів кошики. Все обличчя його теж було залите потом.

— Ваш приятель і брат, — сказав я тихо, — тільки що спочив!

— Га! — вражено повернувся до мене Святоша.

— Ваш приятель і брат, — голосніше промовив я, — тільки що спочив!

Він подивився на мене темним нетямкуватим поглядом, а тоді оголив темні, попсовані зуби.

— Це значить, брате Семене, — сказав радісно, — що я вже не маю з цим світом ніякісінького зв’язку.

Він схилив голову на плече, а на його вустах заграло щось схоже на усмішку. І я раптом позадкував від нього: мертве обличчя перед собою побачив, жовте й нерушне. На ньому просихав піт, а знерухомілі очі дивилися як скляні.

Розділ V,
в якому розповідається про Прохора, котрий робив хліб із лободи, а з попелу сіль
1

У його келії стояла пічка, на якій постійно щось варилося, стіни було обпоясано полицями, де стояло безліч слоїків. Маленький чернець, зігнутий у попереку, з малою клинцюватою борідкою і зморщеним хлоп’ячим лицем чатував над горщиками. Він виходив із келії тільки на служби божі, а після заутрені, коли всі ішли спочивати, брав