Вежі мовчання - Євген Вікторович Положій

Яка дивна пісня, подумав Рад. На першому ж приспіві його попустило, він закурив сигарету, й прекрасний настрій знову повернувся.

— Це чия? — запитав він у Льва.

— Моя. Сподобалася?

— Ти знаєш, так. Хоча я музику й не люблю, зате віршами в дитинстві захоплювався. Блок там, Єсенін, Цвєтаєва, Срібний вік, одним словом. Навіть сам пробував, але безуспішно, у мене таланти в іншій півкулі мозку перебувають, у тій, що за цифри відповідає. Послухай, як тобі не нудно так жити?

— А як мені може бути нудно з розумною людиною, тобто із самим собою, ти сам подумай? Крім того, у мене є книги, кіно, музика, а вечорами завжди гості й горілка. Сьогодні, щоправда, віскі. — Лев посміхнувся. — Тобі спасибі. Я набуваю знань і веду розумні теревені у міру сил і можливостей, тобто передаю ці знання іншим, намагаюся зацікавити книгами, чогось навчити, про щось розповісти. Зрештою, я думаю про щастя всіх людей на планеті Земля. Адже повинен і про це хтось думати, погодься!

Родіон сперечатися не став. Навіщо? Якщо людина знайшла для себе переконливий спосіб відповідати на всі питання, до того ж дуже не дурна людина, то чому б і не пуркуа па? Зрештою, чим його власна життєва філософія принципово відрізнялася від цієї? Власне, нічим. Як то кажуть, тільки надбудова інша, а базис — той же. Захистити себе, свій світ, свій шлях… Родіон здивувався такому несподіваному власному миролюбству, такому ясному розумінню і людей, і себе, цього раніше з ним не траплялося. Зазвичай у подібних суперечках він був скептичний, уїдливий і готовий принижувати ідеологічного суперника до останньої краплі крові. Тим більше, певне, що зараз перед ним не тільки суперник ідеологічний, — одного погляду на Женю достатньо, щоб зрозуміти — вона й досі захоплюється Львом. Там же ще й чоловік є, якщо я правильно зрозумів, подумав Радик, як же так?! Звідки вона така тут: прихіпована, гарна, розумна, та ще й журналістка? Втім, останнє видавалося йому радше мінусом, аніж плюсом, тому що журналістів він за людей, за винятком співробітників двох вищезгаданих журналів, не вважав.

— Родіоне, ти готовий стати нашим Білим королем із хрестом на щиті? — жартом вивела його із прострації Женя.

— У якому сенсі? Та й тут є вже король — Лев…

— Лев — цар, до того ж, цар звірів. Він живе у своєму лісі й грає на гітарі. А от у людей короля немає, але він їм потрібний. Ну то що?

— А чому саме Білим?

— Тому що Чорних, Червоних, Синіх, Помаранчевих, Сіро-буро-малинових у нас і так більш ніж достатньо…

Далі діалогу він не пам’ятав, усе ж таки віскі після пива — річ підступна. Пам’ятав лише, як Лев покликав його із собою: вони ввійшли у велику кімнату, відчинили двері шафи, залізли прямо в неї крізь сорочки й піджаки, потім, як йому здалося, дуже довго йшли вузькими темними коридорами то нагору, то вниз, як по лабіринту, раз у раз чіпляючись то за старі ящики, то за поламані стільці й порожні трилітрові банки. Рад ніколи б не подумав, що цей будинок такий великий! Нарешті, Лев відчинив маленьким ключем білі, приємно-гладкі на дотик двері, й вони опинилися в дуже світлій кімнаті. Можна навіть не перевіряти серветкою — усе тут просто сяяло стерильною чистотою.

— Як в операційній.

— Так і є. Я тут оперую. Свій мозок — чужими думками.

Це була бібліотека. Стільки книг у людей вдома Радик не бачив ніколи. А потім вони повернулися й пили зовсім поганий коньяк, тому що віскі вже давно скінчилося, і Лев нарешті уважив прохання Жені й заспівав її улюблену пісню.

Плачет сердце мое О тебе, мой цветок. Стонет сердце мое Без тебя, мой цветок. Мне тебя никогда, Мне тебя никогда, Никогда… не-е забыть. Мир себя потерял — В нем чудес больше нет. Нет со мной той, Что любил… Зачем тогда петь? Мне тебя никогда, Мне тебя никогда, Никогда не забыть…[2]

Пісня була дуже проста, але буквально розірвала Радику серце. Він ледь не заплакав. Чітко, незважаючи на те, що дуже п’яний, він усвідомив, що з ним трапилося щось неймовірне, незаплановане й поки абсолютно незрозуміле. Лев проспівав ці короткі рядки спокійно, без надриву, рівно перебираючи струни. Але в голосі його, в інтонації дзвенів такий справжній, такий людський біль, — і цей біль дзвенів настільки співзвучно з тим болем, що сидів десь глибоко у нього всередині й зараз несамовито рвався назовні!

Час було йти.

П'ЯТНИЦЯ. ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Який вчора був довгий день, подумав він. І скільки в нього влізло всього, чого іноді не влазить і в цілий тиждень! І в день, і в нього, Родіона. Тільки перелік напоїв, ужитих у Льва, міг залишити тіло у ліжку ще хвилин на п’ять.

Він прокинувся, як звичайно, о пів на сьому, ще одна багаторічна звичка, за яку він мав дякувати батькові. Але спочатку він згадав про Женю. Нічого не сталося. Жодних доторків, навіть жодних поцілунків, лише погляд у карі глибокі очі — і темна, глуха вода в них. Вона, як і минулого разу, завезла його на таксі до готелю — і поїхала. Він навіть не намагався чіплятися. Певне, на якийсь час він взагалі перестав про