Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Ігор слухає, що говорить Доленко: ти не думай, Ігоре, що я ортодокс, який тільки мріє про те, як зміцнити совєтську систему, або ж боягуз; я, брате, давно вже живу в стані безнадії: цю страшну більшовицьку силу ніхто ніколи не здолає, а треба якось жити, виживати, бо якщо ми тепер загубимось, зітліємо по тюрмах, зіп'ємося, звиродніємо, то наші далекі нащадки навіть не захочуть знати, хто і ким були їхні батьки; я тобі колись розкажу, звідки в мене взялася ця зневіра і чому я хапаюся, немов утопленик за стебелинку, хоча б за незначний позитив у нашому політичному житті; я хотів би тому позитиву дати повноправне існування і втриматись на ньому…

Ігор неуважно слухав — колись, іншим разом він про все розпитає Антона й вислухає, та нині йому не до того; товариство дійшло до печери, складених квадратом колод ніхто не чіпав, лише сидів скраєчку чоловічок у клепані, й спитав його Антон:

— Ви на нас чекаєте?

— Йо, — без надуми відказав чоловічок. — Хотів би–м знати, хто ви такі, що завше тут збираєтеся, бо всяке буває: час на часі не стоїть, і ніхто не знає, хто що задумав…

— Якщо ви, вуйку, такі вже пильні, то можу вас заспокоїти: ми спелеологи, печери досліджуємо, — пояснив Мирон.

— А що там досліджувати — одні кості, — пирхнув чоловічок.

— Нам того й треба, — відказав Антон. — Так що ви, ґаздо, йдіть собі, а ми будемо працювати…

— Ну–ну, — похитав головою чоловічок і пішов, раз у раз оглядаючись, ніби хотів запам'ятати наші обличчя.

А мені кортіло присісти біля Ліди, яка сиділа на колоді, закривши долонями обличчя; про що вона думає, я здогадувався — мабуть, про мене; мені хотілося сісти впритул біля неї і щось їй сказати, проте не зробив цього, бо знав: ніякої розради від неї не почую…

Я попрощався з товариством, мовляв, треба мені провідати батьків, вийшов на трасу й сів у перший львівський автобус.

…На два довгі дзвінки почулися в коридорі скрадливі кроки, потім тихо прочинилися двері, й крізь пройму я побачив тільки двоє великих голубих очей, обличчя Орести ховалося в тіні, її очі існували ніби окремо від неї, були сполохані, і я подумав, що дівчина дома не сама; Ореста спитала невдоволеним тоном:

— Ти чого прийшов?

— Ти ж казала… — ковтнув я спазму і вмовк. Якусь хвилину чекав на відповідь і врешті почув:

— Який ти нетерплячий… Почекай, я зараз вийду.

Вона була мініатюрна й легка, достоту, як Метелик із «Сну літньої ночі»; голуба шаль, накинута на плечі, гармоніювала з кольором Орестиних очей — здавалось, надмір синяви вихлюпувався з них й стікав двома потоками долу, чоло обрамилося діадемою світлих кучериків, а золота коса хижо виповзла з–під шалі, немов вуж; я з подивом дивився на неї, не маючи сил збагнути, як ця маленька істота зуміла увібрати в себе таку досконалу гаму дівочої вроди, проте її зграбність й ті живі очі, що прудко бігали в орбітах й ховалися від мого погляду під довгими віями, нагадували мені каучкову ляльку, що її моїй сестричці приніс під подушку святий Миколай: в ляльки залежно від пози то відкривалися, то закривалися очі, а губи розтулялися й пищали «мама».

І все те — її сліпуча врода, схожість з лялькою й те, що вона — жива — йде попереду мене Пісковою вузьким тротуаром і що я цілував її, і що зараз, хай–но тільки вляжеться хвилювання, признаюся їй у коханні, — здалося мені нереальним, чей до такої краси не можна дотикатися не то руками, а й грішними помислами, та все–таки вона земна й призначена для кохання, для пестощів, для материнства; мені важко було навіть припустити, що я хочу нею заволодіти, а ще страшніше — уявляти, що хтось інший, а не я, жорстоко, грубо і владно розхлюпає цей келих хмільного дівочого вина…

Ореста, видно, відчула мій погляд, можливо, вона вже й відчитала тайнопис моїх молитовних і грішних думок, й коли ми наблизилися до Личаківського цвинтаря, вона зупинилася, глянула на мене, й мені здалося, що хоче заговорити, проте не вимовила й слова і, немов розсерджена, різко звернула з вулиці Мечникова на стежку, що вела до квадратового поля, на якому рядом поставали медальйонної форми хрести на запалих гробах; там бульдозер розривав могили й вивергав на поверхню білі кості — може, це вразило Оресту, й коли вона знову зупинилася й повернулася до мене, я чекав від неї розпитувань, що ж це робиться, однак її обличчя являло тільки нехіть до мене, й вона спитала, не приховуючи свого роздратування:

— Ти хотів щось мені сказати?

— Так, але не тут, — відказав я майже з гнівом, й вона здивувалася з тону моєї мови.

— А чому не тут?

— Цвинтар — то розлука, Оресто.

— А мені байдуже.

— Але мені не однаково… Тим більше, коли тут таке діється.

— А чому розривають ці гроби?

— Це нечуваний вандалізм… Тут поховані Січові Стрільці.

— Вони воювали проти нас?

— Не проти нас, а за самостійну Україну!

— Послухай, Ігоре… Я вже знаю ваші настрої, чула… Тобі погано жити в нашій державі?

— Це не наша держава, Оресто…

— А хіба є інша?.. Звичайно, я згодна з Антоном: наше суспільство потрібно ще вдосконалювати, але…

—