Землянка - Віктор Семенович Близнюк

— Що там буде, Денисе?

— Майстерня.

— А я наковальню знайшла й молоток. Без ручки.

— Ілько, на поміч тітці Оксані.

Плечистий, дебелий Ілько, ані слова не сказавши, викотив репану колоду, поставив її на «попа», прилаштував наковальню і мовчки взявся стругати ручку для молотка.

Одна за одною підходили до кузні жінки. Хто босий, хто в чунях, хто у свитці, а хто й в обтріпаній солдатській шинелі. Ольга-переселенка прибігла в рябенькому платтячку, чорна коса бубликом, на щічках ямки, але губи сині сьорбають ранішню юшку.

— Замерзнеш, дівчино.

— Марш додому, Ольго, — це бригадирка. — Душу накрий.

— Що ви, тіточко? У мене кров молода.

— І розум зелений.

Ольга залискала п’ятами по дорозі.

Жінки розбились на дві купи. Кому держалко треба — до Яценка, кому лопату поклепать, терпугом поточити — до Троянихи.

А за стіною кузні Олесь із Волошкою, що підігнав сюди рогате військо, трудились над лозунгом. Для більшої переконливості намалювали зірку і багнет навхрест із шаблюкою.

— Здорово! «Всі сили на допомогу фронту!»

— Аби ще: «Смерть фашицьким розбійникам».

— Немає де.

— Зліпить твій батько комірчину, намалюємо. Тільки цур — удвох, добре?

— Вов, Я завжди…

Олесь раптом замовк — здалеку донеслось уривчасте пахкотіння. «Пах-пах-пах», — так вистукував (до війни ще!) маленький движок, що качав воду до ферми. Звідкіля він узявся? Хлопці глянули у берег — і сліду водокачки нема.

— Мотоцикл газує! — вигукнув Олесь і паказав щіткою на гору.

З бобринецької сторони, по величезних груддях, вистрибував жук-плавунець. Дорога була розбита, як свіжа рілля. Колись уздовж грейдера тяглась телефонна лінія. Тепер деінде чорніли вивернуті стовпи, похилені в різні боки; вони скидалися на підпилих парубків, що поверталися з буйної гульби та й загрузли в болоті. Між цими стовпами й петляв мотоцикл.

Всі, що були коло кузні, з напруженою увагою слідкували, як гребеться по грудках «іжевець». Ось він, фиркнувши, вискочив на толоку, підкотив до гурту. Мотоцикліст, літній дядько в сірому плащі, в кирзових чоботях, заглушив мотор, зняв клейончаті рукавиці.

— Так оце і є Криничувате?

— Ніби воно.

— Фю-у-ув! — присвиснув дядько. — Ніколи не пізнав би. Був тут у тридцять дев’ятому — гриміло село.

— Загриміло, як бачите… А ви щось скажете?

— Скажу. Може, чули — наша область збирає кошти на танкову колону «Кіровоградський комсомолець».

— У вас є табака? — підійшов до гостя Оврам Диня. — Нема табаки, гм… Тоді покажи пашпорт чи який білет… І не стрижіть, звиняюсь, мене зіньками. Бо їздив тутички один молодець, казав, на ескадрилю «Сталінські соколи» збирає. Збирав, збирав, а виявилось — пройдисвіт. Голих людей обдирав. Отак.

Мотоцикліст усміхнувся — розбіглись під очима веселі борозенки.

— А-а-а! Чував про такого. Спіймали авантюриста, і сидить він там, де й Макар телят не пас.

— Правильно. Щоб не паскудив совєцьку власть.

— А я, люди добрі, з «Червоної зірки». Слюсар. Ось документи.

— З Кіровограда?.. Казали ж, нема заводу, розбили.

— Правду казали. Зірвали німці нашу «Зорю». Гора цегли — не підійти, не підступить. Та все ж відбудовуємо.

— Ой, скоріше пускайте завод. Бо нема ні плуга, ні борони, ні сівалки.

— Знаємо, товариші колгоспники. Знаємо вашу біду — з усіх сил стараємось. Аби ви бачили: і вночі горять прожектори, по три зміни робочі вкалують, тут і сплять, тут і їдять (цілими сім’ями приходять), по камінчику цехи піднімають…

Степівчани щільніше обступили гостя; дітлахи з-під материних рукавів блискають соромливими оченятами; Олесь із Волошкою як не розірвуться — кортить і мотоцикл пощупати, і цікавого дядька послухати. Трояниха притискує до гарячого лоба долоню (після тої пожежі — пече вогнем голівонька) і стиха питає:

— Скажіть нам, що в області робиться.

— А те робиться, що й у вас. Оце їздив по селах — кругом розор, люди потроху піднімаються. Збирають насіння для сівби, корівок до ярма привчають.

— Корови у ярмах?.. Чого не придумаєш натщесерце!

— Ваші сусіди-бобринці вже й у поле вийшли. Землю боронують та, казали, по цілому й сіяти будуть… У кого є хліб — здають у фонд Червоної Армії. Ну й усі трудящі готують подарунки солдатам до Першого травня.

— А який же воно день? Єй-право, забули.

— Дев’яте квітня. Три тижні до свята.

Нежданий гість із Кіровограда, з якого не спускали очей криничуватці, відгорнув полу забрьоханого плаща, витяг із кишені газетку. Газета маленька, потерта, але кожному не терпиться хоч торкнутись до неї пучками.

— Подумали ми на заводі, подумали та й написали до газети. Так і так, написали, горимо бажанням допомогти рідній армії. І вносимо трудову копійку на танкову колону, щоб громила вона ворогів, щоб наші сини і батьки, наші брати і сестри, які зі зброєю в руках…

— Ой, самі бачили: нелегко їм, горьованим.

— Нам хоч небо не пада на голову…

— …і земля не рве наші душі.

— Що казать. З кожної сім’ї — кровинка на фронті. Скільки їх полягло, сердешних. У пекло пішов би, аби заступить од смерті.

— То як, громадо? — мовила Трояниха. — Для святого діла, щоб війна не сиротила наших дітей…

— Гайда, жінки. Де що є — для своїх же рідних. Камінь, і той віддає тепло. А ми ж люди.

Колихнувся натовп, захлипали солдатки, витираючи хусточками непрошені сльози. І діти зашморгали носами, уткнувшись матерям у приполи. Здавалося, вітер гойднув ковилу, і вона, розпустивши сиві коси, роняла на землю гарячу росу.

— Волошко, — покликала Трояниха сина. — Збігай додому. Там за батьковим портретом,