По той бік мосту - Мері Лоусон
– Гаразд, – відповів Ієн.
– Обідаємо ми о дванадцятій, тоді й побачимось.
– Добре.
Оце й усе. Вона повернулася всередину. Тривалість спілкування – менш ніж хвилина. Все одно це було на хвилину більше, ніж якби він не прийшов. І він мав побачитися з нею ополудні.
Ранок стояв чудовий; блідо-синє небо, пухкі хмаринки вдалині. Легкий вітерець, і досі холодний – зрештою, ще тільки травень – але він приносить аромат літа і змішує з запахом свіжого гною. Гній створював деякі проблеми на доріжці – скидалось на те, що нею ходили й коні, й корови. Він узув найстаріші туфлі, але в чоботах було б краще. Коли не дивився під ноги, він підводив погляд й оглядав поля. На першому зліва – свині, риють під корінням старезних яблунь, перше справа – зоране, темна земля нещодавно перекопана. Друге ліворуч – зоране, друге праворуч – пасовисько й на ньому зо три десятки корів жують, опустивши голови. Вони смикали суміш старої й молодої трави – було видно коротенькі яскраво-зелені пагони, що вибивалися з сухих жовтих торішніх кущиків. З того, що йому вдавалося розгледіти, дальші поля або зорані, або перетворені на пасовиська. Деякі з них були загороджені старими зигзагоподібними парканами, інші обведені каменюками й обрубками дерева, деякі з них – досить нові, інші – такі старі, що геть струхлявіли. За полями дерева стояли густі й темні, їхні верхівки злегка помальовані блідою, неяскравою зеленню молодих пагонів.
Дійшовши до межі третього поля, Ієн побачив Артура й коней, як і казала Лора. Коні бездіяльно стояли на одному боці поля, відчеплені від підводи, притулившись головами, наче змовлялися про щось в Артура за спиною. Сам Артур був посеред поля, ішов спиною вперед уздовж борозни. Він тримав відро, брав із нього каміння й кидав його в борозну. Ієн уповільнив ходу, здивований, думаючи, може, Артур трохи хворий на голову, а йому ніхто не повідомив. А тоді збагнув. Це не каміння, а картопля. Насіннєва картопля.
Артур різко покинув борозну й побрів до краю поля. Там стояв великий мішок, і тепер, придивившись, Ієн побачив й інші мішки, розставлені навколо поля, й решту їх у підводі. Артур нахилився й почав наповнювати відро з мішка. Випроставшись, він побачив Ієна, поставив відро й підійшов привітатися з ним.
– Доброго ранку, – сказав він.
Ієн усміхнувся йому, сподіваючись, що з ентузіазмом.
– Доброго.
– Садитимемо картоплю.
– Чудово!
Артур був вбраний у забризкані багнюкою штани на підтяжках і важкі робочі чоботи, обліплені землею, і, маючи кремезну будову й волосся кольору багнюки, на думку Ієна, сам був як велика картоплина. Він знав, що жінок ніби як приваблюють сильні на вигляд чоловіки, й Артур точно підпадав під це означення, та все одно, йому було важко уявити, що Лора в ньому знайшла.
– Бери собі відро, – сказав Артур і побрів до мішка з картоплею, за яким, як побачив Ієн, стояло друге відро. – Насипаєш, – сказав Артур. – Кидаєш у землю. Десь через фут. Отак, дивись. – Він узяв картоплину зі свого відра, кинув її в борозну, зробив крок назад, кинув ще одну і з надією глянув на Ієна. Ієн кивнув, радий, що ніхто з друзів його не бачить. Він уявив, як Піт каже, дуже, дуже повільно: «Береш картоплину з відра, чувак. Кидаєш у борозну. Робиш крок назад. Потім береш ще одну картоплину з відра…». – Закінчуй цей ряд, – додав Артур. Він узяв своє відро й пішов починати другий рядок.
Чотири години вони садили картоплю. Цей процес супроводжувався більшим, ніж Ієн очікував. А саме більшим болем, болем від того, що задкуєш так, щоб не загорнути порожню борозну, болем від ваги відра, від дивної пози, якої вимагала така робота: голова опущена, плечі згорблені. Ще коли до кінця першої години було далеко, його м’язи – всі його м’язи, в кожній частині тіла – були наче з малюнків людської мускулатури із батькових підручників. Вони були намальовані червоним і здавались чутливими й натягнутими так, наче ось-ось порвуться.
Він підтримував себе думками про Лору. Він думав про обід. Артур буде присутній. Шкода, звісно, але, може, після обіду він приляже подрімати, й вони залишаться наодинці. Він уявив, як вони сидять у тіні старої яблуні, тієї, навколо якої не риються свині, розмовляючи про те й про се, насолоджуючись спокоєм і товариством одне одного, доки Артур хропе в кімнаті нагорі.
О дванадцятій Артур, нарешті, поставив своє відро й прибрів до нього через борозни повідомити, що час іти. Ієн вдячно пішов за ним до будинку. Вони обмилися біля помпи. Руки й обличчя заніміли від льодяної води, двоє худих собак обнюхували Ієнові щиколотки, кури кудкудакали й ходили гоголем. Біля задніх дверей висів рушник, Артур витер об нього руки й передав його Ієнові, сором’язливо всміхаючись, із таким виглядом, наче хотів щось сказати, але не знав, що саме, й доки надумував, Лора пройшла повз ширму, несучи каструлю. Вона побачила їх і зупинилася.
– О, добре, – сказала вона. – Ви вже прийшли. Заходьте, сідайте за стіл. Ієне, я накрила тобі поруч Артура. – Вона всміхнулася йому з деяким поспіхом і зникла.
Ієн пішов за Артуром усередину. Кухня була така сама, як і кухні в інших фермерських будинках, де він бував, – велика й квадратна, й виконувала також роль вітальні. Місце для готування з одного боку кімнати, а з іншого – дров’яна піч і кілька крісел навколо неї. Центр кімнати зайнятий довгим дерев’яним столом. На ньому накрито на сімох і чотири місця вже були зайняті.
Увесь ранок він уявляв, що обід буде тихою, інтимною справою – лише Лора, Артур і він сам, й Артура він по-справжньому не брав до уваги. Діти зовсім вилетіли в нього з голови. Вони сиділи за столом, усі троє – хлопець, що мало не збив його зі сходів, маленька дівчинка й маля у своєму високому стільчику. Також був дуже старий чоловік, який сидів на подушках, такий згорблений, що його підборіддя мало не лежало на столі.
Лора накладала тушковану страву в миску дівчинці й та через це нарікала.
– Ну то просто не їж їх, – казала Лора. – Просто вибери й поклади збоку.
Вона всміхнулася до Ієна.
– Ієне, твоє місце отут. – Вона вказала ліктем, бо обома руками тримала каструлю. – Артур на чолі столу, а ти між ним і Картером. Ой, я вас не познайомила. Картер, Джулі, Марч, – вказала вона на дітей у
