Стріляй, як дівчисько - Мері Дженнінґз Геґар

Подумки я квапливо, методом наукового тику прорахувала маршрут, який досить далеко обходитиме стадіон. Потім неохоче викликала по радіо диспетчерів Г’юстона.

– Так, Сессна, сім-шість, листопад… Говоріть, – сказав диспетчер, зітхаючи.

– Г’юстон, сім-шість, листопад… ем… Візьміть до уваги… Ну… Я пілот-учень, уперше самостійно лечу по маршруту, і та корекція збила мене з курсу. Погода гіршає, я тепер не певна на сто відсотків, що знайду Колледж-Стейшен.

На щастя, старший майстер-сержант Мак-Кейб пояснив мені, що просити про допомогу – ознака сильної людини. Я запам’ятала: визнати, що тобі щось не під силу, – це добре.

У напруженій тиші, що запала по моїх словах, можна було відчути, як змістилися пріоритети в Г’юстонській диспетчерській: для диспетчера, який щойно дратувався через мене, я раптом стала найважливішим об’єктом.

– Кхм, вас зрозумів, Сессна, сім-шість, листопад. Надішліть сигнал один-два-сім-шість і сигнал розпізнавання. Це був спосіб знайти мене на радарі. Я клацнула перемикачем і блимнула на екрані диспетчера; він підтвердив, що бачить, де я.

– Гаразд, Сессна, візьміть лівіше на п’ять градусів і прямуйте по один-три-нуль. Зв’яжіться зі мною через п’ятнадцять хвилин. Я дам свіжу інформацію щодо погоди.

Заспокоєна тим, що хтось може вказати мені напрям, я видихнула, хоч і не знала, що весь цей час тамувала дух. Я просто розслаблюся й дотримуватимуся його вказівок, а через п’ятнадцять хвилин зв’яжуся з ним і сподіватимуся на краще.

Одначе не так сталося, як гадалося.

– СЕССНА, СІМ-ШІСТЬ, ЛИСТОПАД, Г’ЮСТОН… ВИ ТАМ? – нетиповий, майже панічний тон диспетчера до смерті налякав мене й вивів з короткочасного розслаблення.

– Так! Г’юстон, Сессна, сім-шість, листопад… Чую вас добре.

– Сессна, ви зникли з мого радара… – зітхнув диспетчер. – Мабуть, ваш передавач несправний. Наберіть знову код і надішліть сигнал розпізнавання.

Але всі наші спроби розв’язати проблему не допомогли: передавач так і не працював стабільно. Ми обоє поволі почали розуміти ситуацію. Я зникла з його радара й могла покластися тільки на себе.

– Що ви бачите довкола? – спитав він.

– Ну, я бозна-де… Корів?

Він реготнув.

– Іще щось?

– Я лечу так низько, що вже скоро читатиму дороговкази, але поки ще ні. Більше нічого не бачу.

Я глибоко вдихнула. Я впораюсь. Я знала, що впораюсь.

– Зі мною буде все гаразд, – запевнила я його. – Я знаю, що можу все знайти. І певна, що невдовзі побачу місто.

Диспетчер безсило відповів:

– Ну, ви йшли хорошим курсом, коли я востаннє бачив вас на радарі. Тримайтеся. Я зателефоную на аеродром і скажу, щоб виглядали вас. Хай щастить.

Скажу вам під секретом: слова «хай щастить» – останнє, що хочеться почути від авіадиспетчера. У такій справі це взагалі ні до чого.

Я цілковито належала сама собі. Я перехопила штурвал і зосереджено насупила брови. У такі моменти страх ніколи не був для мене частиною рівняння. Навпаки, з якоїсь причини мій фокус звужується, стає наче точка лазерної указки. І тільки після інциденту я дозволяю собі цей адреналіновий потік страху. Того дня, тієї миті й у тому літальному апараті я вперше опинилася в ситуації, коли треба було так зосередитися. На кону стояли життя і смерть.

Кожний помітний наземний орієнтир я звіряла з картою, що лежала поруч, і рівно дихала, а хмари спускалися нижче й нижче. Я шукала способів посадити літальний апарат, коли в мене закінчиться пальне, але, на жаль, лише після двох днів інструктажу я ще не знала, як користуватися всяким навігаційним приладдям, що опинилося в моєму розпорядженні. Однак приблизно через двадцять хвилин я нарешті помітила аеродромний маяк крізь імлу чимраз нижчих хмар. Це було найпрекрасніше видовище, яке я бачила в житті.

Я полегшено відітхнула і попросила по радіо дозволу на посадку. І тільки тоді, коли шасі мого літака торкнулися посадкової смуги, я дозволила собі відчути всю вагу нещодавніх подій. Я зупинилася й попросила заправити літак. Потім вилізла з нього, впала коліньми на цемент і почала сміятися та цілувати землю. Буде що розповісти інструкторові, коли говоритиму з ним.

Раптом я відчула страшенний голод, тож вирішила перекусити. Це був найсмачніший клаб-сандвіч з усіх, що я їла в житті. Потім я зателефонувала в школу й переповіла історію інструкторові.

– Найми авто і вертайся сюди, – сказав він.

Інструктор запевнив, що завтра приїде по літак. Але щось у мені заворушилося. Я хотіла закінчити почате.

– Ні. Я цілком можу долетіти назад. Я мушу долетіти назад, бо, може, більше й не наважуся залізти в літак, – відповіла я.

Було чути, як він вагається.

– Ти переконана? – спитав він скептично.

Я знала, що треба робити. Моє місце було в літакові.

– Так, якщо ви не проти. Тут кажуть, що хмари вже розсіюються.

– Гаразд, якщо ти цього хочеш… Я певен, що ти впораєшся.

Його віра в мої сили підтримала мій дух. Я поклала слухавку й обійшла довкола свого літака. Потім залізла в нього, завела двигун і рушила на злітну смугу. Мене огорнуло відчуття неймовірної свободи. У ту мить, коли шасі знову відірвалися від землі, я вже знала, що знайшла справжнє покликання. Мені навіть не було страшно – я відчувала тільки піднесення. Через багато років, коли згадуватиму цей момент, я думатиму тільки про те, що мене, певно, паралізувало б від страху, якби я тоді знала все, що знаю тепер, усе, що могло статися не так. Але тоді я просто радісно злітала до хмар.

Хмари й досі були важкі, однак гірше ніби не ставало. Хоч після історії під хмарами й потреби летіти якнайнижче до землі я занервувалася, бо погода могла знову зіпсуватись. Коли я побачила в хмарах проріз, то попрямувала до нього, виконала різкий підйом і проскочила через цю невелику прогалину, щоб глянути, що відбувається нагорі.

Над тією сірістю, що тисла на мене, було яскраве чисте синє небо. Коли я пробилася крізь хмари й подивилась униз, мені здалося, що піді мною розстелили білу пухнасту вовняну ковдру. Це було приголомшливо, мені аж дух забило.

Через недосвідченість я не розуміла того, що це був надто небезпечний – і навіть незаконний – маневр. Летіти понад хмарами – неймовірно безглузде рішення. Я дізналася погоду в Колледж-Стейшені, проте й гадки не мала, яка насправді була ситуація в Джорджтауні. Якби над домашнім аеродромом висіли хмари, я застрягла б у них,