Острів Смерті - Такехіко Фукунага
З досади Канае кинув недопалок на підлогу й роздушив черевиком. У горлі пересохло, а в животі було пусто. „Шкода, що не зміг купити бенто в Осаці,— подумав він.— Але зараз уже нічого не вдієш”. Канае підвівся і, щоб хоч якось розвіятися, зробив кілька легких гімнастичних вправ, після чого знову опустився на сидіння. Запхав у портфель з „Калевалою” і верстками „Шляху до миру” дорогоцінний блокнот. Охота до читання пропала.
„Чи зможу я написати продовження?” — знову прошепотів Канае. В останньому розділі „Туонельського лебедя” на запитання М., що він збирається тепер робити, Р. відповість: „Маю намір переїхати до Токіо”. Р. скаже, що після розпуску групи „Сатурнієць”, втрати друзів і смерті дружини він займеться перекладом і далі братиме участь у русі прихильників миру. І тоді М. раптом заявить: „Я теж поїду з вами”. Що керуватиме її поведінкою? Кохання чи щось інше, що звичайно переростає в нього? Отже, наступні розділи „Зими кохання” й „Туонельського лебедя” поперемінно змальовуватимуть ті два види любові. Спільне життя Р. і М., продиктоване взаємним співчуттям, поступово перейде в любов і закінчиться зі смертю Р. Стосунки А. і К., від самого початку побудовані на щирих почуттях, поволі ослабнуть, а далі обернуться самотністю для обох персонажів, обірвавшись тоді, коли А. попаде в лікарню. До цих двох видів любові домішається третій, набагато спокійніший, зображений у „Човні Харона”. Таким бачив Канае свій роман. Бачив до вчорашнього вечора. Неписаної частини блокнота, мабуть, вистачило б для його закінчення. Канае не сумнівався, що цей незвичайний твір з трьома паралельними сюжетними лініями міг би стати шедевром. Не сумнівався до вчорашнього вечора.
А зараз?.. Схрестивши руки на грудях, Канае вп'явся очима в схему залізничного маршруту. Зараз упевненість покинула його. Хоча породжені дійсністю персонажі й жили по-своєму, але в романі Канае не знаходив відповіді на питання, хто з реальних дівчат йому наймиліший. Аяко Аймі та Мотоко Моегі далеко складніші за А. і М. і поводяться, точніше, поводилися так, що його розум, логіка й уява були безсилі. Цих живих дівчат він, напевно, кохав. Не А., а Аяко Аймі, не М., а Мотоко Моегі… Та от котру з двох?
Як зачарований, Канае не міг відірвати погляду від схеми маршруту, бо вона раптом перетворилась на метелика, а метелик замахав крильцями.
ВЛІТКУ, СТО СОРОК ШІСТЬ ДНІВ ТОМУ
— Ой, як приємно! Така злива!
Канае вистромив голову з вікна й радісно спостерігав, як бризки густого дощу витанцьовували в садку, на вулиці за парканом і на черепичних дахах сусідніх будинків.
— Змокнете! От дивак! — озвалася ззаду Мотоко, але гість не відходив від вікна. Дощ не падав йому на голову, лише вітер заносив на підвіконня густу мряку й холодив щоки. І коли на дедалі темнішому небі спалахнула блискавка і прокотився грім, Канае якось особливо збадьорився.
Була остання неділя серпня, а напередодні по телефону Аяко повідомила йому на роботу, що Мотоко повернулася з Хіросіми, та через зайнятість Канае не міг одразу завітати в дім Нісімото, з великою неохотою відклавши відвідини на сьогодні. Ген-тян захотів їсти, а тому господиня накрила стіл до вечері досить рано, коли ще в вікна лилося сонячне проміння, та якось непомітно надворі смеркло, десь далеко прокотився зловісний грім. І відразу Аяко зблідла, втратила апетит. А малому хоч би що — гомонів і сміявся з того, що Ая-тян така велика, а боїться грому. За вечерею в кімнаті було душно, але Канае не сподівався, що незабаром, як тільки підніметься разом з дівчатами на другий поверх, на землю впадуть великі краплі дощу, а тоді почнеться злива.
— Добрячий дощ! — наче сама до себе, промовила ззаду Мотоко.
— А який був учора ввечері! Я змок до рубця. Зате вночі стало прохолодно, як восени.
— Ая-тян, правда ж, у цій кімнаті такий протяг, що навіть літню духоту легко перетерпіти? А от там була така спека!
Відповіді Аяко гість не почув.
— Де це „там”?
Цього разу промовчала Мотоко. „А може, це я не дочув?” — подумав Канае й оглянувся. Дівчата сиділи за столиком одна навпроти одної — Мотоко дивилася в його бік, а Аяко опустила очі додолу.
— Ну годі, йдіть сюди,— запросила Мотоко.
Кімната поринула в напівтемряву, та важко було сказати, що спричинилося до цього — важкі хмари чи пізній час. Певно, до заходу сонця було ще далеко, але рясний дощ, здавалось, огорнув усе мороком. Тисячі його білястих цівочок висіли за вікном немов заслона, небо прорізала блискавка, а вслід за нею металево вибухнув грім.
— Ой!..
— Ая-тян, ти що, злякалася? Та не бійся.
Канае озирнувся — Аяко припала обличчям до столика.
— Аяко-сан так страшно закричала, що я подумав, ніби грім ударив у кімнату.
Кепкуючи, гість уже повертався від вікна, як Мотоко звернулася до нього:
— Сома-сан, зачиніть вікно, бо Ая-тян боїться. І ввімкніть світло, будь ласка.
Канае зачинив вікно й простяг руку до вимикача, та хоч скільки крутив ним, лампочка над столом не спалахувала.
— Може, її вимикач у коридорі?
— Та ні, тут. Але на всякий випадок загляньте і в коридор.
Канае спробував коридорного вимикача, а тоді спустився темними сходами до господині.
— Нема струму. Я саме думала принести, вам свічку,— сказала стара, прибираючи в кухні, де вогник над раковиною розганяв темряву. На веранді навпроти їдальні, обхопивши коліна руками, щось мугикав собі під ніс незворушний Ген-тян.
Канае позичив у господині свічку і знову піднявся на другий поверх.
— Там теж нема електрики. А як почувається Аяко-сан?
— Ще дужче затремтіла, коли ви спустилися вниз. Погладьте її по спині, і вона заспокоїться.
Аяко підвела голову і щось промимрила, але саме в ту хвилину знову вдарив грім, і вона, зойкнувши, затулила обличчя руками.
— Яке безглуздя! — зітхнув Канае.— Може,
