Джерело - Айн Ренд

— Якщо цього не досить, піднімеш скло, як захочеш, коли їхатимемо, щоб тобі не було холодно.

Він запропонував:

— Їдьмо по Ґранд-Конкурс, там менше світлофорів.

Вона кинула свою сумочку йому на коліна, завела машину і взялася за кермо. Будь-які антагонізми між ними зникли, залишалося саме лише тихе, безнадійне товариське відчуття, неначе вони стали жертвами однієї безликої катастрофи і мусили допомагати одне одному.

Вона їхала швидко, бо так звикла, але рівно і спокійно. Вони мовчки сиділи, слухаючи гудіння мотора, терпляче, не змінюючи поз, чекали, коли автівка зупинялася на світлофорі. Здавалося, що вони потрапили в один повітряний струмінь, що рухається в заданому напрямку наче куля, що її політ годі зупинити. На вулицях міста з'явилися перші ознаки сутінків. Бруківка пожовкла. Крамниці досі були відчинені. Над афішами кінотеатрів засвітилися вогні — червоні лампочки блимали, втягуючи в себе останнє денне світло з повітря, від чого вулиці здавалися темнішими.

Пітер Кітінґ не мав бажання розмовляти. Він уже не був схожим на Пітера Кітінґа. Він уже не шукав тепла і не просив співчуття. Він нічого не просив. Вона подумала про це і зиркнула на нього схвальним, майже ніжним поглядом. Він твердо зустрів цей погляд; вона прочитала в ньому розуміння, але він промовчав. Неначе поглядом сказав: «Авжеж», і більше нічого.

Вони виїхали за місто, холодна брунатна стрічка дороги полетіла їм назустріч, коли він сказав:

— Дорожня поліція тут причіплива. Ти маєш посвідчення журналіста про всяк випадок?

— Я вже не журналістка.

— Тобто?

— Я вже не журналістка.

— Ти звільнилася?

— Ні, мене звільнили.

— Що ти таке кажеш?

— Де ж ти був протягом останніх днів? Я гадала, усі вже знають про це.

— Вибач, кілька останніх днів я не стежив за подіями.

За кілька кілометрів вона попросила:

— Дай мені цигарку. В сумочці.

Він відкрив її сумочку і побачив портсигар, компактну пудру, помаду, гребінець, складену хустинку, таку білосніжну, що до неї лячно було доторкнутися, просяклу слабким запахом парфумів. У нього промайнула думка, що він ніби розстібнув її блузку. Але ця думка його не схвилювала, так само як інтимна власність, з якою він відкрив її сумочку. Він дістав із портсигара цигарку, прикурив її та вклав їй до вуст.

— Дякую, — відповіла Домінік.

Він прикурив сигарету і для себе, й застебнув її сумочку.

Коли вони дісталися до Ґрінвіча, він почав віддавати накази, підказував їй, де повертати і на яку вулицю, мовив: «Це тут», коли вони під'їхали до будинку судді. Він вийшов першим, допоміг вийти їй і натиснув на кнопку дзвінка.

Їх одружили у вітальні з пошарпаними кріслами блакитного і пурпурового кольору, яку освітлювала лампа зі скляними намистинками. За свідків стали дружина судді та сусід на ім'я Чак, якого відірвали від хатніх справ і від якого ледь чутно відгонило хлоркою.

Вони повернулися до машини і Кітінґ запитав:

— Хочеш, я поведу, якщо ти втомилася?

Вона сказала:

— Ні, поведу я.

Дорога до міста пролягала через брунатні поля, на західних схилах яких лежали втомлені червоні тіні. Клуби багряного туману підкрадалися до країв полів, а небо мережили нерухомі вогняні смуги. Назустріч їм мчали все ще видимі коричневі коробки машин, що в багатьох із них неспокійними жовтими цятками уже світилися фари.

Кітінґ дивився на дорогу, що вузькою маленькою стрічкою стелилася в центрі вітрового скла, обрамлена рівнинами та схилами, вміщуючись у скляному прямокутнику перед ним. Ця дорога наче розгорталася назустріч лобовому склу, заповнювала його і витікала за його межі, розриваючись під колесами їхнього автомобіля на два сірих полотнища по боках автівки. Це нагадувало перегони, і він сподівався, що переможе лобове скло, що автівка виїде на цю вузьку стрічку дороги, перш ніж дорога встигне розгорнутися.

— Де ми спочатку житимемо? — запитав він. — У тебе чи в мене?

— У тебе, звісно.

— Я волів би переїхати до тебе.

— Ні. Я замкну свою квартиру.

— Можливо, тобі моє помешкання не сподобається.

— Чому?

— Хтозна. Воно тобі якось не личить.

— Мені сподобається.

Вони трохи помовчали, а потім він запитав:

— Як ми оголосимо про наше одруження?

— Як хочеш. Я залишаю це на твій розсуд.

Темнішало, і вона ввімкнула фари. Він дивився на маленькі розмиті написи дорожніх знаків обабіч дороги, що з їхнім наближенням зненацька спалахували словами: «Поверни ліворуч», «Перехрестя попереду», підморгуючи цятками світла, що здавалися живими і зловтішними.

Вони їхали мовчки, але у цій тиші зв'язок між ними зник; вони вже не мчали назустріч катастрофі, катастрофа вже сталася, та їхня сміливість більше нічого не означала.

Він знову відчував збентеження і невпевненість, те, що завжди відчував у присутності Домінік Франкон.

Упівоберта глянув на неї. Вона не зводила очей із дороги. Її профіль на холодному вітрі був спокійним, далеким і нестерпно прекрасним. Він подивився на її руки в рукавичках, що міцно стискали кермо, на струнку ногу на педалі газу, потім його очі ковзнули лінією її ноги вгору і зупинилися на вузькому трикутничку вузької сірої спідниці. Зненацька він усвідомив, що має право думати про те, про що зараз думає.

Уперше він уповні та свідомо подумав про прихований бік шлюбу і зрозумів, що завжди жадав цю жінку і що це те саме почуття, яке він міг би відчувати до повії, — лише триваліше, безнадійніше і зліше. «Моя дружина», — уперше думав він без тіні поваги до цього слова. Він відчував таку сильну хіть, що якби зараз було літо, наказав би їй звернути у першу-ліпшу бічну вуличку та узяв би її просто там.

Він підняв руку і обійняв її за плечі, заледве торкаючись до неї пальцями. Вона не поворухнулася, не опиралася і навіть не поглянула на нього. Він забрав руку і знову став дивитися вперед.

— Місіс Кітінґ, — безбарвно промовив він, не звертаючись до неї, а просто констатуючи факт.

— Місіс Пітер Кітінґ, — відповіла вона.

Коли вони зупинилися перед входом до його будинку, він вийшов першим і відчинив дверцята для неї, але вона залишилася в машині.

— Добраніч, Пітере, — сказала вона. — Побачимося завтра.

І додала — за мить до того, як на його обличчі наче проступила нецензурна лайка:

— Завтра я привезу мої речі й ми все обговоримо. Усе почнеться завтра, Пітере.

— Ти куди?

— Маю деякі справи.

— Але що я скажу людям сьогодні?

— Усе що завгодно або нічого.

Вона завела машину і від'їхала.

Коли увечері цього дня вона ввійшла