Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Не треба!.. Я не бажай! Пускай мене! — вигукувала вона з розпачем.
Митрівна не втримала б її, та титар кинувся на допомогу, і разом з старим кухарем вони пороздирали на ній застібки й тканини, роздягли її догола і кинули у казан.
Вода була льодяна. Цупкі руки попа топили її у воді, потім знов витягали і, давши передихнути, знов топили і приказували якихось заклять.
Тремтячу, синю, напівмертву від жаху витягли татарку з хрестильниці, поки піп дочитував щось гугнявою швидкомовкою і тикав їй у зуби блискучий срібний хрест.
Додому поверталися майже бігом. Сідало сонце. Порожніли вулиці. Воротарі запалювали перед іконами на воротах лампади, потім спускали ланцюгових собак.
— Ну, как — окрестили? — спитав боярин, коли Медже ввели до хрестової палати.
— Окрестили, батюшка-боярин, окрестили. Слава господу и царице небесной! — цокотіла Митрівна. — Меланьею назвали сердешную.
— Добро, — урвав боярин. — Обучишь ее говорить и молиться по-нашому, как полатается крестной матери. А покамест — ступай.
За вечерею Медже прислуговувала бояринові. Потім Митрівна відвела її до світлиці, де жарко натопила грубу, і тільки крижані візерунки на шибках нагадували про зиму та мороз. Змучена всім пережитим, Медже звалилася на лаву і одразу заснула. Бачила вона уві сні Чабан-Таш, ніби спить вона у Ахметовому човнику, Шафіге розпалює на березі багаття, смажить свіжу рибу і, вихопивши з вогню палаючу головешку, підходить до неї і кличе вечеряти…
Медже розкрила очі. Над нею стояв боярин з високою восковою свічкою і світив їй просто у вічі. Медже рвонулася підвестися, але пригадала, що вона в самій сорочці, і натягла на себе повстяну ковдру, шукаючи очима бешмет.
— Не вставай! Не вставай, Меланьюшка, — всміхнувся боярин, і голос його бринів ласкаво й співуче. Він поставив свічку на дзиглик, сів біля Медже і поклав їй руку на плече.
— Да не трепещи, красавица. Вишь, как дрожишь, точно пташка в тенетах, — приказував він. — Ну, как нравится тебе твое новое имя, — Меланьюшка?
Медже несвідомо зрозуміла його і заперечливо хитнула головою.
— Мене Медже зовуть. Я — Медже, — тикнула вона себе в груди, щоб він зрозумів.
Боярин всміхнувся.
— Была Медже, а теперь Меланьюшкой стала. Окрестили тебя. Христианка ты теперь, православная, от нечисти очистилась Магометовой.
На цей раз Медже незрозуміла, але вловила ім'я пророкове і молитовно підвела очі:
— Так! Так! В мене аллах єдин і Мохаммед пророк його, — якось урочисто і радісно вимовила вона.
Боярин глянув на неї і з огидою плюнув.
— Тьфу, глупая! Брось ты своего поганого Магометишку! Православная ты, — и крест святой у тебя на шее.
І білою пухкою рукою почав мацати у неї плечі і шию. Хреста на шиї вже не було, і замість нього знову висіли Кайтмазині амулети, які вона непомітно зібрала разом з одягом на церковній підлозі. Боярин роздратовано рвонув їх, але туго зсуканий шовковий мотузок до крові роздер їй потилицю, та так і не розірвався. Медже схилилася від болю, вигнулася і вислизнула з рук боярина. В самій сорочці стояла вона посеред кімнати і затуляла на грудях подерту тканину. А боярин випростався, тупнув ногою і раптом гнівно гримнув, забувши свої медові промови:
— Сказывай, ведьма, куда крест подевала?
Медже якимсь незрозумілим почуттям здогадалася, про що він пита, і з несамовитою злістю показала на грубу.
Лють перехопила подих бояринові.
— Во-он как, молодушка! Над верой ругаться? Поганого Магометишку славить?! — прохрипів він і шалено схопив її в оберемок.
Але Медже нахилилася і в'юном вислизнула в нього з-під пахви. В дверях майнув відірваний рукав. Не бачачи дороги, не знаючи, де сховатися, швидко-швидко помчала Медже на горище. Знала тільки, що за спиною риплять щаблі і важко дихає й сопе у пітьмі жорстокий звір-хазяїн.
Останній щабель під ногою. Рука мацає у темряві засув. Морозом дихнуло горище, але хіба вона думала проте, що холод обпалює і губить, як полум'я!.. Чотирикутник слухового віконця вабить срібним місячним сяйвом.
На дах! Адже ж не вилізе він за нею, такий важкий, огрядний, у довжелезному вбранні. Скривавивши руки, вибила вона шибку і плигнула у морозну імлисту ніч. Нога ковзнула по зледенілому даху, наче на ковзанах, свист і вихор закрутився в ушах, і з височини триповерхового будинку бахнулася вона на стос дров біля чорного ходу. Гостро затесані молоденькі берізки підтримували з боків складені дрова, і на одну з них, як на спис, впала Медже з лунким уривчастим зойком.
Вона ще дихала, коли збіглася челядь. Насадженим на голку хробачком скорчилася вона від пекельного болю, але дрімота замерзання вже притамовувала його, і на білих щоках татарки змерзалися крижинками сльози.
— Так і просиділи ми понад місяць у Москві. Билися-билися, та хіба з ними кашу звариш! — пихкаючи люлькою, говорив Петро Одинець. — І цілують, і частують, і обіцяють казкові гори, а щоб до справи дійшло… Тьху! — широко плюнув Одинець, забувши, що на долівці чудовий харасанський килим з беглер-бейової скарбниці.
Петро Конашевич сидить за письмовим столом. Перед ним царська грамота. Приємно лоскоче вона самолюбство, а Одинець поквапливо розповіда все, що бачив він у Mocковщині.
— Спочатку тримали нас собаки-воєводи у Путивлі, боялися пропустити до Москви, а московські дяки з відповіддю не поспішали. Обурився я, пішов до воєводи князя Барятинського та й кажу: «Не смієте нас далі тримати». Барятинський і виправив нас. А з Москви саме йшов наказ затримати нас на кордоні і сплатити нам «царське жалування» та й відпустити додому. Розминулися ми з тим наказом, і Барятинський вже не наважився повернути нас з дороги назад. А ми тільки приїхали до Москви — враз вдалися до Посольського приказу. Так, мовляв, і так. Ну, нічого, приймали нас ввічливо, ручкалися. А бояри на це вередливі: бояться як би честь свою не проручкати, — насмішкувато підморгнув Одинець. — От і кажу я тим дякам: «Чолом
