Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

– Я нічого не шию, – спокійно відповів Пухляков, відзначаючи в думці, що, по всьому видно, не вона підпалювала хатину, але хто підпалював, вона, очевидно, знає. – Просто я щойно бачив Василів труп і подумав, що ти більше знаєш, ніж кажеш.

– То це правда, що Василь загинув? – скрикнула Луша. – А я думала, що то все брехня! Мені Грицько розповів…

– Це правда. Василь утопився!

– Утопився! Бідолашний хлопець! Цього й треба було чекати! – знову вигукнула Луша.

– Отже, ти бачила, як він підпалював хатину? Кажи!

– Я не бачила! – відрізала вона поспішно.

– Ні, бачила! І ти боїшся признатися, бо й сама винна в тому, що сталося!

– В чому ж я винна?

– Ти могла вчасно покликати людей, підняти тривогу, врятувати Хуржика! Ти цього не зробила, бо хотіла і його, і Катриної смерті! Ти сподівалася, що Василь залишиться живий, а їх не буде. От…

– Що – от?

– От і настане свято на твоїй вулиці! Ти подумала, що залишишся з Василем і зумієш знайти стежку до його серця…Чи не так? Адже ти нівроку собі – гарна дівчина! Чом би йому, коли Катрі не стане, не кинути оком на тебе? Хіба не так ти думала? Одно забула, що такі речі пахнуть Сибіром! Тож краще буде, коли ти розповіси мені правду – як було! Нічого не втаївши!

– Авжеж! – хмикнула Луша. – А ви мене, рабу Божу, якраз і впечете гарненько в Сибір! Туди, де Макар телят не пас! – Вона міцно стулила рожеві губи.

Пухляков підвівся, накинув на двері защіпку.

– Ви для чого це? – Луша схопилася з стільця, підозріло глянула на нього.

– Щоб ніхто не чув і не бачив нашої розмови! – Він став проти неї, присадкуватий, лисий, кирпатий, на ситих сизих щоках його кучерявилися рудуваті, з проблисками сивини бакенбарди. – Чуєш? Щоб ніхто не чув і не бачив!

– Я розумію… Я нікому… нічого… – пролепетала злякано Луша, бо вид судді був справді такий, що в неї затремтіли коліна.

Пухляков підійшов ближче, взяв її за плечі, пильно заглянув в очі.

– Скажи мені, ти бачила, як Василь підпалював хатину? Тільки правду?

Він так стиснув їй плечі, що Луша аж поморщилася від болю. Мимо своєї волі, вона видавила з себе:

– Бачила.

– Як він палив?

– Засунув під стріху ківш жару.

– А потім?

– Підпер кілком двері.

– А далі?

– Кинувся тікати – як оглашенний!

– Куди?

– Я не бачила – було темно.

– А ти?

– Я злякалася і теж кинулась тікати – до хати.

– І?

– Там підняла крик, що горимо.

– Але не зразу підняла крик, а перегодя, коли вже спалахнув дах!

– Я так злякалася, що й голос втратила, а язик затерп…

Пухляков відпустив її – ущипнув за щоку.

– Цього досить, щоб упекти тебе в Сибір! Цілким досить! Замість того, щоб вихопити ковша з-під стріхи, щоб відкинути кілок від дверей, ти втекла і не зразу почала кричати, не зразу покликала людей…

– Та й не було вже нікого! Лише кілька жінок, що залишилися прибирати… Що вони могли зробити?

– А потім вину звернула на Катрю! Це твоя друга провина – лжесвідчення! А за це – тюрма! Хіба ти й цього не знала?

– Не знала.

– Хіба не чула в церкві: не лжесвідчи! Як же не знала? Ні, не викручуйся – не викрутишся! Ти винувата кругом! І за це тебе треба судити! – Голос Пухлякова шипів зловісно. – Ти хотіла спалити Катрю! Безневинно!

Луша зіщулилася, злякано зиркала на суддю. Лице її помертвіло.

– Я нікому не хотіла зла, – прошепотіла одними вустами.

– А що ж ти хотіла?

– Я хотіла трохи щастя: не бути наймичкою, а господинею, вийти заміж, мати діток… Що