Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Що ж? Часи змінюються… а в них міняються і методи жіночої кокетерії. Наші прабабуні мусіли уживати „мушок", нам, сучасним, вистане активна увага до того, що займає наших хлопців. Адже йде тільки про те, щоб в якийсь, згідний зі стилем часу, спосіб схлібляти їх мужеській порожнечі.

Дарка вистрибнула на горбок і оглянулась довкола себе. Людей не було видно, тільки — тут, то там — відбивались лунко їх голоси та чути було тріскіт сухого галуззя під ногами. Зійшовши вниз, вона наткнулась на Олю Кентнер. Сиділа на пеньку проти сонця з розгорнутою книжкою на колінах і дивилась кудись перед себе. Зачувши Дарчині кроки, Оля хапливо похилилась над книжкою. Дарка, підсміхнувшись, вчула, як щось приємне розлялось по її жилах.

Ах, як вигідно могти завсіди і всюди бути собою… Благословенна будь, Веренчанко, що випускаєш у світ прості, як коробка від сірників, людські душі…

Обійшовши Олю на її постументі, Дарка вийшла на голе, в безпосереднім контакті з сонцем, місце в лісі, на горбику. Підстеливши собі плащ, лягла горілиць і в якомусь п'яному безвіллі віддавалась сонцеві. Його промені проникали шкіру її лиця, рук, шиї, ніжно кололи повіки, лоскотливо дотикались уст. Вона чула, як через одяг добирались до її тіла. Щоб улегшити їм дорогу, відіп'яла панчохи і лежала отак, з голими, бронзовими ще з літа ногами, легко сонна, знаркотизована сонцем.

Жити… жити… як рослина: мати свій перший розцвіт… своє літо… пити соки землі, випустити з себе нові, здорові гони і поволі всихати.

Нараз почула якийсь неспокій у собі. Не підводячись, відрухово, по-жіночому прикрила передовсім голі коліна.

— Чого ви знову, Мірош? Хочу бути сама…

— Вийміть з уст стеблину, Дарко Попович.

— Я прошу вас, Коку, йдіть своєю дорогою.

— Перестаньте бавитись тим стеблом, бо мене денервує слина на ваших устах.

Дарка схопилась і сіла. Їй не подобався його голос. Мірош, не спускаючи з Дарки очей, підійшов ближче. Тоді Дарка встала і злісно станула проти нього. Була обурена до глибини душі. Байдуже їй було те, що він, властиво, досі ще нічого не сказав і не зробив нічого такого, що могло б стати причиною образи. Йшла дика боротьба на інстинкти, а ті прекрасно розуміють себе без прелюдійних рухів і слів.

— Мірош!! — хотіла спам'ятати його і наблизилась кроком до нього.

Сталося. Зробила стратегічну помилку. Віддаль між ними стала саме така, що він міг досягти її руками. Брутальним, хижацьким випадом свого тіла дістав її. Дарка вчула тільки болячий скрут голови взад, а потім гарячу печатку в околиці шиї. А проте, коли пізніше верталася у спогадах до цієї пригоди, завсіди в її аналізі спотикалась об одно темне місце: чому вона не зареаґувала тоді як стій на його напад? Не могла вмовити в себе, що в цій реакції не було нервово підготованого підсвідомого опізнення. Чому? Таке саме питання можна б поставити і Творцеві всесвіту: чому не улаштував так, щоб Адами родили Адамів, а волів створити Адама і Єву? Ясно, що тоді вона не аналізувала так того припадку. Можна сказати, що спам'яталась щойно тоді, як Коко Мірош відрухово схопився одною рукою за лице. Першим відрухом її душі був жаль: „Це десь мусить його дуже боліти… Що я зробила?"

А проте озвалась шорстко:

— Ви, мужчини, мусите все по-свинськи поступити… Ну, а тепер що?

Коко Мірош усміхнувся сумовито:

— Соромно мені перед вами. Соромно, що я такий шаблоновий, але це єдиний спосіб зробити моє відношення до жінок ясним і недвозначним. Не терплю напружених, нероз'яснених ситуацій. Тепер мені ясно. Дайте руку, Дарко Попович, — від сьогодні будемо направду два… колеґа.

— Ви поважно, Мірош? — спитала, гейби з недовір'ям, не кваплячись з рукою.

— Бігме, поважно. Що мене може чекати від вас, крім ще одного поличника? Якби ви мені лице подряпали були в тій хвилині, розплакались бодай чи втекли від мене, загравши нагнівану… то я міг би не одного сподіватись. Але той вимірений солідний поличник — не ворожить нічого доброго… Краще відразу скапітулювати. Одно можу попросити вас… хай він буде актом „брудершафту" між нами.

Дарка щедрим жестом простягла йому руку, якою Мірош міцно, по-товариськи струснув кілька разів.

— Колеґи?

— Муровано!

— Ой, ти, „silene nutans"[103].

— Я не визнаюся на зоолоґії, Коку.

— То ботаніка, Дарко Попович. Є собі така рослина, яка признає тільки одного любчика між комахами…

— Ага!

Десь закувала чи, краще, „закукала", стара зозуля. Це Сергій Тиміш скликав товариство.

— Здається, міняємо місце, — сказав Мірош, і удвох з Даркою рушили в напрямі поклику. Та міняти місця ніхто не думав. Навпаки, товариство розташувалося до підвечірку.

„Антифемініст" примістився скромно осторонь. Муха спорила з Зоєю про те, чи спортовці мусять з'їдати подвійні порції, і власноручно накладала Доткові шинки на булку. (З таких випадків можна б скласти формулку: хлопче, хочеш мати вільне серце, — не дозволь ніколи жінці опікуватись собою). Поки що Аскольд пожирав очима їх обидві — Муху і булку з шинкою.

Сергій, убгавшись між дві гілки ліщини, висвистував по-мистецьки якусь південну жагучу мелодію. Серцем блукав в іншому світі. Олина нещасна книжка, здається, та сама „Боротьба за право", стала притокою до того, Ґиньо Іванчук почав з нею філософічний диспут. В дійсности була це атака і відбій. Причепившись якогось Адлера