Читець - Бернхард Шлінк

— Берґу, те, що Софія — грецьке ім’я, ще не причина, щоб ви на уроці грецької мови вивчали свою сусідку. Ану перекладайте!

Ми перекладали «Одіссею». Я вже читав її німецькою мовою, любив її і люблю й досі. Коли я отямлювався, мені вистачало кількох секунд, щоб зорієнтуватися й перекладати. Та коли вчитель пов’язав мене з Софі і я чув, як сміється клас, я раптом зашпортався за щось іще. От Навсікая, що красою і станом до богів несмертельних подібна, білорука й незаймана, — кого мені слід розуміти під нею: Ганну чи Софі. Тут треба когось вибрати.

14

Коли в літака відмовляють двигуни, це ще не кінець польоту. Літак не падає немов камінь із неба. Він, той величезний реактивний пасажирський літак, десь півгодини, а то й три чверті години летить далі, мов планер, а потім розбивається при спробі посадки. Пасажири нічого не помічають. Політ, коли не працюють двигуни, відбувається так само, як і з двигунами. Стає тихіше, але тільки трошки тихіше: ще гучніший за двигуни вітер, що б’ється об фюзеляж, і крила. Тільки глянувши в ілюмінатор, можна помітити, що земля або море загрозливо близькі. А коли показують фільм, стюардеси взагалі закривають жалюзі. Трохи тихіший політ пасажирам, мабуть, видаватиметься вкрай приємним.

Те літо було планерним польотом нашого кохання. Чи, радше, мого кохання до Ганни; про її любов до себе я не знаю нічого.

Наш ритуал читання, купання під душем, кохання і лежання поряд тривав і далі. Я читав «Війну і мир» — з усіма поясненнями Толстого про історію, великих людей, Росію, кохання і шлюб, те читання забрало годин сорок, а то й п’ятдесят. Ганна знову напружено стежила за подіями в книжці. Але тепер уже по-іншому, ніж колись. Утримувалась від суджень, не перетворювала Наташу, Андрія, П’єра на частину свого світу, як перетворювала Луїзу та Емілію, а вступала в їхній світ, як-от людина, що, дивуючись, здійснює далеку подорож або заходить у замок, куди її впустили, де їй можна побути, з яким вона знайома, проте однаково не може остаточно позбутися страху. Те, про що я читав їй досі, було вже знайоме їй. «Війна і мир» була новою й для мене. Ми разом рушили в далеку подорож.

Ми повигадували одне для одного ласкаві імена. Вона стала називати мене не тільки хлопцем, ай — з різними епітетами та зменшувальними суфіксами — жабою чи плазуном, цуциком, кременем і трояндою. А одного разу, коли я був у неї, запитала мене:

— А яка тварина спадає тобі на гадку, коли ти тримаєш мене в обіймах, заплющуєш очі й думаєш про тварин?

Я заплющив очі і став думати про тварин. Ми лежали, пригорнувшись одне до одного, моя голова торкалася її шиї, моя шия прилягала їй до грудей, моя права рука обіймала її знизу за спину а ліва рука — за попу. Я провів рукою й передпліччям по її широкій спині, міцних стегнах, твердих сідницях, добре відчував шиєю і грудьми її груди й живіт. Її шкіра видавалась гладенька й ніжна, а тіло під нею — міцне й надійне. Коли моя рука торкнулася її литок, я відчув, як ритмічно посмикуються м’язи. Ці рухи спонукали мене подумати про здригання шкіри, якими кінь намагається прогнати мух.

— Кінь.

— Кінь?

Ганна відсунулася, підвелась і глянула на мене. Її очі були перелякані.

— Тобі не подобається? Я подумав про нього, бо ти така приємна на дотик, гладенька й ніжна, а насправді міцна і сильна. Та й литка в тебе здригається, — пояснив я їй свої асоціації.

Вона глянула, як посмикується литка.

— Кінь, — похитала вона головою. — Ну, не знаю…

Така реакція була не властива їй. Адже Ганна завжди була цілком однозначна — і коли погоджувалась, і коли заперечувала. Під її переляканими поглядом я вже був ладен, якщо мене змусять, спростувати свої слова, звинуватити себе і благати, щоб вона простила мене. А потім спробував примирити її з образом коня:

— Я міг би назвати тебе румаком, або конячкою, або поні, або гривастиком. Але я подумав про коня не через конячу щелепу чи конячий череп, або що там іще, що могло б тобі не подобатись, а як про щось добре, тепле, ніжне і сильне. Ти ані зайчик, ані киценька, ані тигричок, але й у цій назві немає нічого лихого, бо й ти не лиха.

Ганна лягла горілиць і поклала руки за голову. Тепер уже я підвівся і придивився до неї. Її погляд линув кудись удалечинь. За хвилину вона повернулась до мене обличчям. У її очах світилася незвичайна щирість:

— Отож, по-твоєму, мені має подобатись, коли ти називаєш мене конем чи іншими конячими назвами?

Іншим разом ми ходили до театру в сусідньому містечку й дивилися «Підступність і кохання». Ганна вперше була в театрі й тішилась геть усім — від вистави до шампанського в антракті. Я обняв її за талію, й мені було байдуже, що люди могли подумати про нас. Я пишався, що мені було байдуже до них. А водночас знав, що в театрі мого рідного міста цієї байдужості не було б. А чи знала й вона про це?

Ганна знала, що моє життя влітку зосереджувалось уже не тільки навколо неї, школи й навчання. Дедалі частіше, прийшовши до неї пізнього пополудня, я повертався з басейну. В басейні ми зустрічалися з однокласницями й однокласниками, виконували разом домашні завдання, грали у футбол, волейбол і карти, фліртували. Саме там відбувалося громадське життя класу, і для мене багато важило бути там, належати до того товариства. Оскільки я, залежно від того, як працювала Ганна, або приходив пізніше, ніж решта, або йшов раніше за всіх, це, аж ніяк не шкодячи мені, тільки збільшувало цікавість до мене. Я знав про це. Знав і те, що нічого не втрачаю, і однаково мені часто здавалося, ніби саме тоді, коли немає мене, там відбувається невідомо що, щось дивовижне. Я довго не наважувався запитати себе, чому я віддав би перевагу: бути в басейні чи з Ганною. Свій день народження в липні я відсвяткував у басейні й тільки з великим жалем пішов звідти до Ганни, що, знесилена, була в кепському гуморі. Вона не знала, що в мене день народження. Коли я запитав, коли в неї день народження, відповіла, що 21 жовтня, але про мій день народження не запитала. А втім, настрій у неї був не гірший, ніж завжди, коли вона дуже втомлювалась.