Дотик - Колін Маккалоу

— Навіть депутати-лейбористи мають дотримуватися прийнятих норм одежі, — відказав він із захисними нотками в голосі.

— До речі, сьогодні п’ятниця. Можете перевдягнутися у стару одіж і провести вихідні серед бур’янів.

— Вихідні я проводжу за тим, що відвідую своїх виборців, — жорстко відказав він.

— Ага, п’єте з ними чай, поїдаєте тістечка, може, навіть з кремом та варенням, а потім усе це завершується кількома величезними кухлями пива. Ви ж до сорока не дотягнете — помрете, містере Тальгарт, якщо не відмовитеся від поганих звичок.

— Я не розумію, чому моє здоров’я має вас турбувати, міс Кінрос! — відрізав Тальгарт. — Ви, мабуть, за чимось прийшли — за чим?

— За тим, щоб увійти до будинку і попити чаю.

Бід скривився.

— Там… е-е-е… Не зовсім чисто.

— А я й не гадала, що там буде чисто. Ваші штори треба випрати, а вікна — помити. Але чай робиться з кип’яченої води, тому я сподіваюся, що якось виживу.

Вона стояла і чекала, іронічно піднявши гострі брови на своєму худому обличчі, але очі були не іронічні, а безшабашно-веселі.

Бід Тальгарт тяжко зітхнув.

— Нехай буде по-вашому. І під вашу відповідальність. Заходьте.

Задні двері прочинилися в господарчу кімнату, що містила дві бетонні ємності для миття посуду та водопровідний кран.

— У вас хоч водопровід є, і то добре, — мовила Нелл. — Чому ж тоді ви й досі користуєтеся нужником у дворі?

— Не підведена каналізація, — коротко пояснив він, проводячи Нелл до маленької кухні з раковиною, чотириконфорною газовою пічкою та великим нефарбованим столом з підсунутим під нього стільцем. Колись кремові стіни були вицвілі і так загиджені мухами, що їхні екскременти схожі були на спеціально нанесений химерний візерунок. На самому столі виднілися тарганячі екскременти, а на підлозі — пацючі та мишачі кізяки.

— Ні, так і справді жити не можна, — мовила Нелл, витягуючи з-під столу стілець і сідаючи на нього. Діставши зі своєї великої шкіряної сумки хустку, вона протерла на столі невеличке кружальце, щоб спертися на нього ліктями. — Зараз у парламенті платять непогані гроші, хіба ж ні? Найміть прибиральницю, врешті-решт.

— Я не можу цього робити, — відрізав він, стаючи дедалі дратівливішим з кожним різким зауваженням, яке вона робила. — Я лейборист, я не наймаю працівників!

— Дурниці! — презирливо скривилася Нелл. — Якби ви і справді стояли на соціалістичних позиціях, то навпаки — запропонували б роботу і гроші людині, якій вони конче потрібні. Поділіться своїми чималенькими доходами з якоюсь із місцевих жінок — права голосу вона не має, зате її чоловік віддасть за вас свій.

— Її чоловік і так, напевне, віддав за мене свій голос.

— Колись жінки теж отримають право голосу, містере Тальгарт. Ви не можете виступати за демократію, рівність і таке інше і не помічати, що жінки — теж громадяни.

— Я абсолютно не сприймаю таке поняття, як слуга.

— Тоді не поводьтеся з нею, як зі слугою, містере Тальгарт. Поводьтеся з нею, як з представницею своєї професії, чиєю функцією є прибирання. Що ж тут поганого? Платіть їй добре і вчасно, дякуйте за прекрасно виконану роботу, дайте їй відчути, що вона потрібна, бажана, — це аж ніяк не зашкодить вашим стосункам з виборцями, коли якась жінка вихвалятиме свого демократичного роботодавця перед усіма знайомими. Голосують лише чоловіки, це так, але жінки впливають на їхнє голосування досить часто, я в цьому не сумніваюся. Тому найміть прибиральницю, а самі займіться вашим городом, щоб зменшити ваше черевце.

— Маєте рацію, — погодився він з неспокійним серцем, наливаючи окріп у чайник. Потім поставив на стіл чашку з цукром. — Боюся, цукор загиджений тарганами, та й молока у мене немає.

— Придбайте собі холодильник. У цьому районі має бути розвізник льоду, він зміг би постачати лід, коли вас немає вдома, — однаково тут красти нічого. Вам доведеться вивести тарганів, вони живуть у стічних трубах та каналізації, скрізь, де є бруд, вони заражають харчі, до яких добираються, — бачите, як вони засиділи край вашої цукорниці? Це — смертельно небезпечно. Я не сумніваюся, що в Арнкліфі є хворі на тиф, не кажучи вже про віспу та дитячий параліч. Ви — член парламенту. Змусьте цих тюхтіїв та нероб зайнятися проблемою каналізації. Поки люди не навчаться підтримувати чистоту, Сідней буде небезпечним місцем для життя. Треба також вивести пацюків та мишей, інакше одного дня вибухне епідемія бубонної чуми. — Нелл узяла чашку чорного чаю без цукру і з вдячністю його випила.

— Ви, здається, на інженера вчитеся? — несміливо спитав він. — Бо розмовляєте ви скоріше як лікар.

— Так, я невдовзі закінчую перший курс на інженерному факультеті, але насправді мені дуже хочеться бути лікарем, особливо тепер, коли жінкам дозволили вчитися на медичному.

Хоч як би він внутрішньо не опирався, Бід Тальгарт відчув, що вона йому подобається: Нелл була така діловита, логічна, вільна від жалості до самої себе. До того ж, незважаючи на критичні зауваження, її не відштовхнули його холостяцькі звички. Нелл Кінрос любила давати логічні й розумні відповіді на складні запитання. «Так шкода, що вона — потойбіч барикад, — подумав він. — Вона була б важливим поповненням для наших сил, навіть за кулісами».

Її радість не знала меж, коли він і справді видобув ящик з-під апельсинів і сів на нього, — як вона і підозрювала, Бід не переймався матеріальною стороною життя. «Уявляю, як його дратує оцей парламентський костюм! Б’юся об заклад, коли він на вихідні ходить на зустрічі з виборцями, то надягає прості робочі штани та сорочку з закоченими рукавами».

— У мене виникла гарна ідея, — раптом мовила вона, простягаючи чашку для нової порції чаю. — Замість їсти тістечка та розпивати чай під час зустрічей з виборцями пропонуйте їм нарубати дров, скопати город, переставити меблі. Так у вас будуть фізичні вправи і не буде часу наїдати пику.

— А чому ви до мене прийшли, міс Кінрос? — спитав Бід. — Гадаєте, що я чимось зможу вам допомогти?

— Звіть мене Нелл, а я вас зватиму Бід. Таке цікаве ім’я — Бід. Звідки воно?

— Це — родинне ім’я.

— Його звали преподобний Бід, він був монахом з Нортумберленда; кажуть, він здійснив пішу подорож до Рима і назад. Бід написав першу реальну історію англійського народу, хоча невідомо, був він саксом чи кельтом. Він жив у сьомому та восьмому сторіччях нашої ери і був дуже милою та святою людиною.

— Мені до цього нема чого додати, — з легким