Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Ох, знову він, — сказала Рената.
— Чи правда, що коли велике знання рухається вперед, поезія мусить відступати, і що художній спосіб мислення притаманний дитинству людства? Такий хлопець, як Гумбольдт, із великим серцем і багатою уявою, хлопець, який ходив до публічної бібліотеки й вишукував там книжки, прекрасно жив, відкриваючи чарівні обрії, читав старовинні шедеври, де людське життя цінується по-справжньому, занурювався в Шекспіра, в якого довкола кожної людини є чимало важливого простору і слова відповідають своєму значенню, а погляди й жести теж цілком значущі. Ах ця гармонія й милозвучність, це мистецтво! Але тут усе закінчується. Значущий простір скорочується і зникає. Зачарування зникає. Але чи світ стає розчаклований?
— Ні, — сказала Рената. — Я знаю на це відповідь.
— Це радше наш розум, що дозволив себе переконати, буцімто не існує жодної творчої сили, яка пов’язує кожного індивіда з усім творінням.
Раптом мені спало на думку, що Такстер із таким же успіхом міг би прийти у своєму ковбойському вбранні до церкви і що я поводжуся як священик. Була не неділя, але я проповідував зі своєї казальниці у Пальмовій залі. Що ж до усміхненої Ренати — з її темними очима, червоними вустами, білими зубами й ніжною шиєю, — хоча вона мене й переривала, і засипала критичними зауваженнями під час цих проповідей, та все ж мала задоволення з того, як я їх виголошував. Я добре знав її теорію. Все сказане чи зроблене або посилювало, або ж послаблювало еротичну втіху, і це був її практичний тест, що вона перевіряла ним будь-яку ідею. Чи викликає вона більше збудження?
— Ми могли би бути в «Ла Скала» сьогодні ввечері, — сказала вона. — Долучитися до чудової публіки, яка слухає Россіні. А замість цього, знаєш, що ми робили сьогодні, Такстере? Ми поїхали в Коні-Айленд, щоб Чарлі зміг забрати спадок дорогого покійного друзяки Гумбольдта Флейшера. Увесь час лише Гумбольдт, Гумбольдт, Гумбольдт, наче «Фіґаро, Фіґаро». Гумбольдтів вісімдесятилітній дядько дав Чарлі стос паперів, і Чарлі читав їх і плакав. Що ж, уже місяць поспіль я чую лише про Гумбольдта і смерть, і сон, і метафізику, і що поет це володар розмаїття, і про Волта Вітмена, і Емерсона, і Платона, і всесвітньо-історичного індивіда Геґеля. Чарлі, наче «Лідія, татуйована леді», переповнений інформацією. Ти пам’ятаєш ту пісеньку «Ви можете багато навчитись у Лідії»?
— Чи можу я поглянути на папери? — запитав Такстер.
— Їдьмо завтра разом до Італії, — звернулася до мене Рената.
— Кохана, я приєднаюся до тебе за кілька днів.
Тріо музик Пальмової зали, повернувшись, узялися виконувати Зиґмунда Ромберґа, і Рената сказала:
— Що ж, уже четверта година. Я не хочу пропустити «Глибоке горло». Фільм починається о четвертій двадцять.
— Так, а я мушу повертатися на пристань, — мовив Такстер. — Чарлі, ти прийдеш?
— Сподіваюсь. Та спершу мушу дочекатися тут Кетлін.
— Я склав план свого маршруту для зустрічей із диктаторами, — сказав Такстер. — Ти можеш зв’язатися зі мною, якщо надумаєш вирушити в Мадрид і взятися за наш проект. Скажи лише слово, і я все організую. Я знаю, в Чикаґо тобі ведеться несолодко. І впевнений, ти потребуватимеш багато грошей, — він зиркнув на Ренату, яка збиралася йти. — А за моєю пропозицією — купа грошей.
— Мушу бігти, — мовила Рената. — Побачимось тут пізніше.
Вона перекинула сумку через плече й пішла поперед Такстера широким розкішним килимом, що був частиною різдвяної декорації, — спалах золота на колючій зелені, і крізь двері-вертушку.
* * *
У своїй великій сумці Рената забрала мій черевик. Я збагнув це, пошукавши його під столом. Він зник. Вона прихопила його з собою. Цією витівкою висловила ставлення до того, що мусить іти в кіно сама, тимчасом як я мав сентиментальну зустріч із давньою подругою, щойно овдовілою та, ймовірно, вільною. Я не міг зараз піднятися нагору, адже Кетлін могла прийти будь-якої миті, тож сидів і чекав, відчуваючи холодок в одній ступні, та слухав музику. Рената мала символічні причини, щоб у піднесеному настрої поцупити мого черевика: я належав їй. Чи була вона відповідно моєю? Коли вона поводилася по-власницькому, я втрачав спокій. Відчував: здобуваючи впевненість в одному чоловікові, вона відразу ж ставала вільною, обмірковуючи своє майбутнє з іншим. А я? Вочевидь, я понад усе прагнув володіти жінкою, яка загрожувала мені найдужче.
— О, Кетлін, радий тебе бачити, — сказав я, коли підійшла Кетлін.
Я підвівся, моїй чудній стопі бракувало її чудного черевика. Вона поцілувала мене — теплий цілунок давньої подруги у щоку. Сонце Невади не надало її шкірі бронзового відтінку. В її світлому волоссі з’явилася сивина, тому воно стало ще світліше. Вона не була товста, але стала повніша, тілистіша. Її запалі щоки втратили пружність внаслідок природного плину років і виражали привабливу меланхолію чи пригніченість. Колись вона мала бліді веснянки. Тепер її обличчя вкривали більші плями. Її руки поважчали, ноги погрубшали, спина стала ширша, а волосся — ясніше. Вона була в чорній шифоновій сукні, оздобленій золотом коло шиї.
— Радий тебе бачити, — мовив я, бо так воно й було.
— І я тебе, Чарлі.
Вона сіла, проте я і далі стояв.
— Я зняв черевик, щоб вільніше почуватися, а тепер він кудись зник, — пояснив я.
— Як дивно. Може, його забрав помічник офіціанта. Чому б тобі не звернутися у стіл знахідок.
Тому для годиться я гукнув офіціанта. Детально розпитав у нього, а тоді сказав:
— Мені доведеться піднятися нагору по іншу пару.
Кетлін зголосилася піти зі мною, та оскільки Ренатина білизна була розкидана по підлозі, а ліжко — досить промовисто розстелене з одного краю, я відповів:
— Ні, ні, краще зачекай на мене тут. Це мерзенне пронизливе цигикання мене нервує. Я зараз спущуся, і ми підемо кудись випити. Мені все одно ще треба взяти пальто.
Тому я знову піднявся нагору в розкішній кабіні ліфта, думаючи, яка ж Рената оригінальна особистість і яку боротьбу їй повсякчас доводиться вести супроти загрози пасивності, повсюдної загрози. Якщо вже про неї замислювавсь я, то загроза таки мала бути повсюдна. Цими днями я не марнував часу. Узагальнення стало моєю манією, думав я, взуваючи іншу пару черевиків. Ці майже невагомі червоні черевики з «Герродс», трохи тиснули в пальці, але своєю легкістю і стильністю
