Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Але цього не сталось. Усі домики, обабіч Загребельних і навпроти, через вулицю, були мовчазно-замкнені в собі, а залізні прогоничі міцно притискали віконниці на вікнах.
Тільки через деякий час на подвр'ї в Загребельних загавкав собака, і загавкав не тому, либонь, що був злий, як про це написано на хвіртці, а тому, що його тим клацанням! розбудили.Бо гавкав він сонно і більше, мабуть, оглядався на господарів, давав їм знати, аніж лякав „ворога", що добивався так пізно до їхньої фортеці. Незабаром після цього у дворі почулася хода старого Загребельного. Якусь хвилину старий торгав дрючком-засувом, а тоді відчинив хвіртку, придивився в сутінях до спричинника „шуму".
— А! — щиро зрадів гостеві. — Це ви, Павле Петровичу? Заходьте, заходьте...
І він, подавши Перемітькові руку, пропустив його повз себе на подвір'я, а сам знов зачинив хвіртку, засунув ізсередини дрючком. Низенький, сивенький (але кошлаті темні брови), з невеличкими „українськими" вусами, в жовтому плюшевому піджачку, з вишиваним коміром сорочки, він, бачилось, був живим утіленням спокою в цьому невеличкому дворику. Перемітько не так міг у сутінях роздивитись на ці „деталі", як просто знав „напам'ять" його образ. І така „гармонія" двору й господаря була йому дуже до мислі. Подобався йому й увесь цей затишок — спокійний куточок серед гуркітливого фабрично-заводського міста.
Гукнувши на собаку, що стояв, прив'язаний, біля своєї буди і вже зовсім мирно погавкував, господар повів гостя не до хати, а в садочок. Увесь бо цей невеличкий дворик, чотирикутник, стиснутий між сусідніми дворами, був виповнений гущавиною з вишень, слив, морель та бузку (бузок попід парканами як заслона від сусідів). У цьому садочку, проти хатнього ґанку, стояв круглий дощаний столик на одній нозі, як гриб-велетень, що виріс у холодку. Біля цього столика вся родина Загребських літнього часу здебільшого й перебувала. Тут снідали й вечеряли, тут і працювали: стария, що працював на залізниці рахівникоі", рахував євої рахунки, як брав роботу додому, або читав газету, стара господиня шила чи плела, Любика теж звичайно була чимсь зайнята. Навіть гостей, якщо це були такі „свої люди", як Перемітько, приймали тут таки.
— Сідайте ж! — указав господар гостеві на лавку, й собі сідаючи. — А я оце в которий уже раз переглядаю стару „Раду".
— Яку „Раду"? — спитав Перемітько, сівши.
— Та Чикаленкову ж газету... що Чикаленко видавав 1906-1914 роками. Ось цю...
Він поклав руку на розгорнутий річник, оправлений з любов'ю в тверді палітурки.
— Культурна була газета, — повів далі старий. — Після неї вже такої не було в нас... хібащо „Нова Рада", що її видавали 1917 року, та й то вже не те.
— А за революції були ще такі добрі газети, як „Народня воля", „Робітнича газета", — згадав Перемітько.
— Е, — махнув рукою старий, — куди їм до „Ради"! Бо хто в них писав? Якісь жевжики! А в „Раді" ж писали такі, як Сергій Єфремов, Андрій Ніковський... підписувався „Василько". Ці люди знали, що' писати і як писати... Ось наприклад...
Він виїняв з нагрудної кишені піджака окуляри, наклав їх на носа, начепивши навушники на вуха, і взяв перегортати річник, щоб знайти якусь там статтю, але вже було так темно, що ні'як було читати, — і він махнув рукою.
— Е, вже не видно... Я вам якось покажу, як Єфремов писав...
У садочку вже не можна було розрізнити окремих дерев, усе зливалося в суцільну гущу від того присмерку, що позастрявав між гіллям, у кущах, попід парканами. І в цьому присмерку дедалі настирливіші ставали комарі, що, дзизкаючи, нападали на розмовників, і тим доводилося раз-у-раз відмахуватися від нахаб. Десь під ґанком сюрчав невтомний цвіркун — на посуху, либонь.
Відвівши очі від газети і знявши з носа окуляри, старий Загребельний узяв розповідати про 1905-ий і наступні після нього роки, коли вони (їхнє покоління) заходилися були біля „української" роботи і в Києві, і тут, у Січеславі. А в Мануйлівці вони збудували будинок „Просвіти". Найбільше клопотались, крім нього, ще Микола Ємець, брати Сторублі, родина Чорнот, Ларин...
Для Перемітька це все не було за новину, але старий любив це згадувати.
— Я ж, можна сказати, трохи чи не кожен цвях власними руками в тій „Просвіті" забивав... А тепер там клюб якийсь, босота з Сахалину посіла, — закінчив сумно. — Я, знаєте, й проходити там не можу, так боляче. Боляче, що в нашому доімі, в українському стилі збудованому... Ви ж бачили там вікна? Лутки вгорі на ріжках позрізувані... І отам тепер тільки кацапську мову й чутно... Пізніше Ємець, що оженився з дочкою місцевого поміщика Бикова...Биков був українець, хоч і з російським прізвищем, навіть вірші українські писав... Ємець збудував собі в цьому стилі триповерховий будинок, вікнами на Дніпро. Може, бачили, як проходили отам сошею? — махнув він рукою назад себе. — Ще більший і кращий дім у цьому стилі збудував у Січеславі на Катерининському проспекті Хрінників, український мільйонер...
На ґанок вийшла старіа Заігребельна.
— 3 ким то ти, Миколо, гомониш? — спитала чоловіка.
— А вгадай...
Господиня зійшла з ґанку і ще здаля впізнала Перемітька.
— А, бач, хто! — озвалася привітно. — Добрий вечір!
Це була жінка на літі вже, але ще бадьора й діяльно-рухлива. Перемітько знав — ніколи вона не сиділа без діла, все щось робила по господарству, а як був голод 1922 року, їздила по хліб на Полтавщину, міняла там одяг і привозила не тільки для своєї родини, а й продавала на базарі. Уміла й язиком орудувати, і Перемітько, правду кажучи, ЇЇ побоювався, у всякому разі був обережний у мові, як говорив з нею.
Була огрядніша за свюго чоловіка, верховодила в хаті, але й не переступала межі: знала, де спинитись, коли треба було не вронити гідности й поваги всіма шанованого Миколи Лавроновича.
Любина вдалася в батька
