Богун - Олександр Олександрович Соколовський

лили кров козацьку, не на те терпіли холод, і голод, і спеку, не на те брати наші рідні у кривавих боях козацькою смептю загинули, не на те, кажу я, повставали ми на панів і магнатів, не на те погромили їх під Корсунем, під Пилявою й Зборовом, щоб тепер у тяжкій пригоді духом занепадати!..» Не вперше вже козакам трактувати з панами… Знаємо всі ми на власній шкурі панську ласку… Коли не порадимо себе самі — ніхто нас не порадить… А моя думка така: не піддаватися панам, не просити їхньої ласки — може, таки й потрапимо якось вирватися з біди… А не пощастить — раз мати родила!.. Оце й вся моя рада…

Ціла буря знялася на Богунову промову… Немовби торкнувся він до найболючішого місця, немовби розворушив найглибші глибини бажань і надій козацьких.

— Оце добре! Краще з доброго коня впасти…

— Оце гаразд!..

— Оце до діла…

— Зразу видно, що Богун…

— Не хочемо трактувати! — залунали з усіх боків голоси.

Але тут вийшов на підвищення якийсь посполитий з сивою бородою.

— Хто тут кричав «не хочемо трактувати»? — міцним, наче мідяним голосом запитав сивобородий. — Богуна ми всі знаємо: вояка добрий!.. Іншого він і не міг сказати, бо тільки війну й знає… А ми ж майже всі не з війни живемо. Ми й воювати пішли, щоб на землі було спокійніше сидіти… А вийшло що?.. Вийшло ще гірше: раніше хоч на панській землі сиділи, а тепер, певно, сидітимемо на палях… Отож я й кажу, а чому не спробувати? Чому не попросити у найяснішого короля ласки?.. Він милостивий…

— Геть з очей, гречкосію нещасний!..

— Цить, опудало чортове!..

— І звідки він такий узявся? — закричали з натовпу.

Джеджелій підніс булаву на знак тиші.

— Я що ж… Я нічого, — тягнув далі сивобородий, — як поспільство скаже…

— А що гадає пан гетьман? — голосно запитав Богун.

Джеджелій ступив один крок наперед:

— Що ж гетьман може сказати?.. Як військо воліє, так і гетьман… Так само, як і полковник Богун, жодних надій на трактати я не покладаю… Гадаю, що всі в цьому можуть легко пересвідчитися… Досить тільки відрядити послів до короля… А щоб відрядити — я не від того… Тільки нехай військо знає — наперед кажу: краще нам усім головою наложити, ніж покластися на панську ласку…

— Оце так!..

— Молодець Татарчук!..

— А послів відрядити хіба ж що? Хай спробують…

— Ну, то виходить, згода?.. Обиратимемо послів? — запитав Джеджелій.

— Згода, згода!..

За послів обрали Матвія Гладкого, Петрашенка й зовсім несподівано для Богуна — Крису.

Посли негайно ж вирушили до королівського табору, рада почала розходитися, а Джеджелій одвів Богуна набік і тихо сказав:

— Ну, поки що обійшлося… Як ти гадаєш, чого король вимагатиме?..

Богун здвигнув плечима:

— Однаково: не миритися ж будемо, а битися…

— А коли військо примусить миритися? Ти гадаєш, отой сивобородий так собі, від себе варнякав?.. Голову даю в заставу, коли більшість війська не додержується такої самої думки: обридла війна… Потомилися всі страшенно…

А тут ще й стан безвиглядний… Я гадаю, що король насамперед вимагатиме видати всю старшину.

— А старшина?..

— Повинна буде піти під ніж.

— Догралися, — їдко засміявся Богун, — все в пани перлися…

— А ти? — запитав Джеджелій.

— Що я?..

— А тебе ж, певно, теж з усією старшиною…

— Мене?.. Ти збожеволів?.. Щоб ото свої козаки-товариші та видали мене найлютішому ворогові?..

— А чого ж, — криво посміхнувся Джеджелій, — приклади такі бували… Ти ж старшина…

Думка Джеджелієва була настільки несподівана і в той же час така звичайна й проста, що Богун розгубився.

— Коли видаватимуть старшину, — тягнув далі Джеджелій, — тільки, може, тебе одного й жалітимуть…

— Ну, а тебе?.. А ти що гадаєш?

— Гадаю, що наложити головою не жаль. Тільки було б за що, — відповів Джеджелій і похнюпився…

12

Розмова з Джеджелієм не йшла Богунові з голови.

Він уважав, що в простих козаків та в поспільства були всі підстави ненавидіти старшину, але в той же час він був глибоко переконаний, що видача старшини не вирятує всього козацтва.

Про себе Богун якось не думав: він уже давно вирішив не даватися ворогові живим, і тому Джеджелієвий натяк стривожив його ненадовго. Д о того ж тепер, коли козаки опинилися в безвихідному становищі, Богун майже ніколи не думав про свої особисті справи, а тільки про спільні — козацькі, громадські.

Тепер, перед лицем страшної неминучої небезпеки, Богунові здавалися такими незначними і його давнє ворогування з Чарнецьким, і особиста ненависть до Семена Забуського, і навіть мрії про Оксану й Тимка:

«Хан зрадив… Гетьман утік… Надії на відсіч нема… Все військо може загинути… Що робити?.. Як вирятувати козацтво?» — з такими думками Богун і лягав, і прокидався щодня…

Тепер, після обрання послів, ці думки цілковито опанували його. Він блукав табором, виходив на передні й бічні вали, годинами простоював на березі й похмуро дивився на непролазні багна Пляшової.

«З трьох боків — польські шанці, з четвертого — річка й багна… Ну, як тут вимкнутися, як відступити та ще з кількадесятитисячним військом?» — гірко думав Богун.

«У крайньому разі можна б покидати вози, навіть армату…