Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
Зв’язок з іншими камерами був ідеальний: безперервно працював телеграф. В своїй половиш телеграфом завідував Андрій. В другій — молодий грек, інженер з ХЕМЗу. Камера знала всі новини, знала заздалегідь про наближення ворога, а що найцікавіше — знала, що робиться а усіх харківських тюрмах. Часто приходив до камери розгублений черговий (розгублений в пошуках потрібного в’язня, якого вимагає для чогось начальство) і питав навпрост у камери:
— Скажіть, в якій камері сидить такий – то, ім’ярек? І знаходились такі, що знали й це.
— Він сидить не в цій тюрмі, а в тюрмі на Кінній, поверх такий – то, камера така – то, — відповідали йому, якщо цей черговий був «симпатичний». Якщо ні — кепкували та й тільки.
Якщо не знали зразу, то просили в чергового (знову ж таки, якщо він симпатичний) терміну пару годин, після яких черговий діставав точну довідку. Причиною, чому арештанти охоче називали місце перебування загубленого «людішки», була надія — «а раптом чоловіка шукають, щоб випустити на волю або на побачення з жінкою!»
Найменше знали в’язні про тюрму на Раднаркомівській (тобто про тюрму при управлінні НКВД), бо там було багато таких камер, про які нічого не було відомо, й взагалі там зв’язок з камерами був неможливий. Люди взнавали про своїх сусідів камери, лише потрапивши в одну з міських тюрем, — на Холодну Гору, на Кінну, або на Тюремну, або в «брехалівку».
Телеграф тут першорядний — рури парового опалення проходили крізь увесь корпус по вертикалі й по горизонталі; груба рура, пристосована посередині зовнішньої стіни, з’єднувала найвищий поверх з найнижчим, тоненька, йдучи поземно при самій підлозі, крізь стіну проходила в іншу камеру. Так в обох половинах камери ч. 12.
Стукалося держачком зубної щіточки усторч об руру. Добрим також був черепочок від розбитої тарілки. Ці черепочки ще були найкращими інструментами для обточування цвяшків та дроту, — вузенька площина розламу заступала собою найкращі бруси та напильники.
Лежачи біля схрещення рур горілиць і працюючи зубною щіточкою, Андрій мав зв’язок з усіма камерами своєї сторони. По умові з телеграфістами всіх камер був вироблений певний код, який уможливлював говорити саме з тією камерою, з якою хотілось, усуваючи плутанину. Коли Андрієві треба було викликати найнижчу камеру, то до нього на умовлений сигнал виклику озивалась тільки ця камера. Решта підслухували і, якщо хотіли, встрявали в розмову, улаштовуючи перекличку.
Андрій розпитував про новини й інформував своєю чергою про все, що знав. Передавав телеграми про наглі події. Часто біля нього збиралася ціла черга людей, які хотіли би поговорити з друзями, а не вміли орудувати «п’ятихвісткою», і Андрій виконував всі їхні замовлення. Коли справи були делікатні й не бажано було б, щоб хтось підслухав, то Андрій вів розмову так швидко й так віртуозно, передаючи й хапаючи слова з півлітери, що ніякий підслухач, навіть ідеальний, не зміг би нічого второпати. Тим більше, що при цій системі взагалі, коли проґавити першу літеру, неможливо потім вхопити зв’язок й щось збагнути. А щоб не міг розмову підслухати хтось з тюремників, переловлюючи в коридорі або в суміжній камері (а бувало багато провокацій, наприклад, виводилося всю камеру геть під час трусу або й спеціально й до рури сідав хтось з фахових тюремників) — для окремих речей і понять існувала спеціальна арештантська лексика, крім того, завжди був пароль, змінюваний регулярно, щоб запобігти всипам. Так що підслухати й збагнути розмову тюремникам було неможливо. Та й здебільша кожну провокацію моментально розшифровувано й розмову уривано або «розігрувано» провокатора в належний спосіб, глумлячись з нього.
Про все почуте Андрій регулярно інформував камеру, зачитуючи зведення. Ті зведення робилися регулярно двічі на день — в обід і ввечері, як подача телеграм РАТАУ. В наглих випадках — коли, скажімо, подавали попередження про трус, що почався знизу, або про просування трусової бригади з карначем на чолі до камери 12 – ї, з якої мав трус початись, або про початок «лавочки» чи про які інші наглі події, — тоді на сигнал камера завмирала й подавалася інформація, мобілізуючи камеру до швидких приготувань.
Слухаючи всі новини, Андрій уперто намагався досягти жіночої камери, пам’ятаючи прохання ад’ютанта командарма Дубового. Але тут було найслабше місце всемогутнього телеграфу — жіночої камери знайти не вдавалось. Бо її просто не було, а був спеціальний, окремий жіночий корпус. Це устійнено, але поза тим більше нічого, бо між жіночим корпусом і корпусами мужськими не було ніякої дифузії —жінок в мужські камери не саджали. Ті відомості, які вдалося здобути, були дуже скупі — лише те, що жінок сиділо дуже багато та що найбільше серед них таких, які сидять «по дєлу мужа».
Телеграф працював цілісінькі дні — як не розмовляла к. 12, то розмовляли інші, і рури безперервно цокотіли, і часом траплялися такі випадки: до камери нагло входив черговий корпусу, в якій – небудь справі й в метушні ніхто не встигав подати алярмовий сигнал по рурах, щоб припинили розмову несамовиті телеграфісти, найчастіше з причини, що не було під рукою черепки або щіточки, а інші тукання в руру не мали значіння. Черговий зупинявся посеред камери й слухав тукіт в рурах— і тут приходив іспит для чергового, чи він «порядний» чоловік, чи «хам». В розподілі чергових на «порядних» і «хамів» такі випадки відогравали виключну роль. Коли він був «хам», він підіймав страшенну бучу, коли ж був порядний, то поводився так, як Пересада. Цей Пересада був найпорядніший з усіх чергових. Такий випадок трапився раз під час його візиту. Почувши тукіт, він слухав якусь мить, а тоді серйозно промовив:
—Телеграфіст! До роботи! Ніхто, звичайно, не рухнувся.
— Хто телеграфіст?
Мовчанка.
Тоді Пересада безпомилково ткнув пальцем на грека, інженера з ХЕМЗу, та:
— Візьміть свою щіточку й приймайте новини. Там уже щось сталося.
Під сміх інженер взяв щіточку, але, звичайно, телеграм не приймав, лише дав «відбій». Всі думали, що
