Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Ось той жнець…
Райнгольд порадився з іншими, що їм робити. Без слюсаря їм гаплик, а зараз якраз вигідний сезон. Райнгольд має замовлення від двох скупників, яких він успішно переманив у Пумса. Всі зійшлися на думці, що Карла-бляхаря треба прибрати до рук, а коли ні, то цей пройда вилетить зі спілки.
Бляхар помітив, що проти нього в банді щось затівають. Пішов до Франца, а той цілими днями у своїй хаті сидить. Сподівався щось вивідати у Франца або й навіть заручитися його підтримкою. А Франц на це: «Спершу ти підвів нас там, на Штралауерштрасе, а потім й узагалі пішов від нас геть, то про що мова?» — «Це тому, що я з Райнгольдом більше не хочу мати жодних справ. Він останній покидьок, просто ти його не знаєш». — «Та він нормальний хлопець». — «Ну ти і йолоп, не знаєш, що на світі робиться, в тебе що, очей нема?» — «Не забивай мені баки, Карле, годі вже, нам потрібно працювати, а ти нас підводиш. Дивися, Карле, тобі все це боком вилізе». — «Від кого це вилізе, від Райнгольда? Ну й насмішив ти мене, живіт надірвати можна, передай йому, як я сміявся, коли ти про це казав. У мене достатньо сили, щоб упоратися з ним. Він має мене за ту маленьку сучку, яку… ну, гаразд, нема про що балакати. Нехай тільки спробує мене зачепити». — «Та забирайся вже, але я тобі кажу — начувайся!»
І треба ж було такому трапитися, щоб через два дні бляхар разом з двома своїми товаришами пішов на діло на Фріденигграсе і засипався. Стельмаха також спіймали, лише третій, той, що стояв на атасі, встиг утекти. В поліцейському управлінні швидко докопалися, що Карл брав участь у пограбуванні крамниці на Ельзасерштрасе, достатньо було порівняти відбитки його пальців з відбитками, залишеними на кавовій філіжанці.
Чого ж це я засипався, думає Карл, яким чином лягаві могли про все пронюхати? Це точно був той скурвий син, Райнгольд, це він їм доніс! На зло! Бо я не хотів з ним працювати. Негідник хоче мене завалити, от же ж наволоч, зумисне у пастку нас заманив. Такої погані ще світ не бачив! Карл потай передав стельмаху записку, що в усьому винен Райнгольд, то він їх підставив, я скажу, що він з нами був. У коридорі стельмах кивнув йому. Карл попросився до слідчого і в управлінні каже: «З нами ще був Райнгольд, але він встиг змитися».
Райнгольда взяли того ж дня в обід. Він усе заперечує, каже, що має алібі. Він аж побілів од люті, коли побачив тих двох під час очної ставки, яку влаштував слідчий, а ті гади дали свідчення, що він і на Єльзасерштрасе з ними був. Слідчий усе це вислухав, дивиться на їхні обличчя, бачить: щось тут нечисто, надто вже люті вони один на одного. І справді, через два дні з’ясувалося, що Райнгольд таки має алібі, він хоч і сутенер, але до цієї справи непричетний.
Уже початок жовтня.
Райнгольда випустили на волю, але лягаві знають, що за ним водяться грішки, і тепер стежать за ним особливо пильно. А їм обом, стельмаху і Карлові, слідчий вичитав, щоб ті більше не мололи дурниць, бо алібі Райнгольда підтвердилося. Обом залишалося тільки промовчати.
Карл сидить у своїй камері й аж кипить від злости. Якось до нього навідався шваґер, брат його розлученої дружини, з яким він і досі у приязних стосунках. Через нього Карл найняв адвоката — попросив підібрати досвідченого у карних справах. Такий знайшовся. Карл трохи його порозпитував, щоб дізнатися, наскільки той тямущий, а потім поцікавився, що тому буде, хто допомагав поховати труп убитого.
«А про що, власне, йдеться?» — «Ну, коли знайдеш людину, а вона вже мертва, і закопаєш її?» — «Може такого, кого ви хотіли сховати, кого застрелила поліція чи щось таке?» — «Ну, десь так, у всякому разі такого, якого не сам убив, але не хочеш, щоб його знайшли. То що за це буде?» — «А ви знали померлого, мали якусь вигоду з того, що поховали його?» — «Та ніякої вигоди, просто по дружбі, просто поміг, лежить собі мертвий, просто не хочеться, щоб його знайшли». — «Щоб поліція знайшла? Тоді це просто приховування знахідки. А за яких обставин загинула ця людина?» — «Не знаю, я не був при тому присутній. Просто говорю про чужу справу. Я й не помагав зовсім. Та й не знав нічого про це, зовсім нічого. Просто лежить людина, мертва. А мені кажуть: поможи перенести, треба закопати». — «А хто це вам каже?» — «Що? Щоб закопати? Ну, каже один. Я лише хочу знати, що мені за це буде? Чи я зробив якийсь злочин, коли поміг закопати?»
Знаєте, так, як ви мені зараз усе описали, це, власне, ніякий не злочин або, принаймні, не тяжкий. Звичайно, якщо ви самі не причетні до вбивства і не зацікавлені в ньому. Але чому ви тоді допомагали?» — «Та ж кажу, по дружбі. Ну, та це байдуже, у будь-якому разі до вбивства я не маю жодного стосунку, та й не мав особливого інтересу до того, знайдуть цей труп чи ні». — «Отже, ту людину вбили за вироком якогось вашого судилища, чи що?» — «Нехай буде так». — «Ну і ну, тримайтесь подалі від таких справ. Я ще й досі не знаю, чого ви домагаєтеся». — «То нічого, пане адвокате, все, що я хотів узнати, я вже взнав». — «А ви не хотіли б мені розказати про цю справу детальніше?» — «Ще подумаю до ранку».
І ось лежить наш Карл-бляхар у ліжку, хоче спати, та не спиться йому, не може заснути, злиться на самого себе: це ж треба бути таким несосвітенним дурнем, хотів засипати Райнгольда, а той тепер збагнув, куди вітер віє, і давно вже п'ятами накивав. Дурень я, дурень! А той негідник, покидьок підставив мене! Ну та нічого, я до тебе ще доберуся.
Ніч для Карла тягнеться безкінечно, коли ж нарешті той
