Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
На майдані коло катафалку царського хлопці побачили Таргітая. Минуло місяців чотири, як Калікрат бачив Таргітая, але йому здалось, що він не бачив його років із п’ять, так змінився Таргітай. Скит заріс бородою, змарнів і ходив понурий та сумний.
Калікратові він зрадів і подякував за меча, що подарував йому грек, але видко було, що він вважав себе вже не за живу людину.
Щось безнадійне й журне було в очах Таргітаєвих. Коло нього, як і раніш, товклись два скити й стежили за кожним кроком Таргітая. Як і раніш, скити, особливо хлібороби, поштиво розступались перед ним, коли він проходив через натовп, що завжди оточував царський катафалк. Перший, хто бачив його, кричав своїм сусідам: дайте дорогу, ось іде джура царський! А джурі царському давно вже обридла ця шана, і він радий був би йти за сохою, як найбідніший скит-хлі-бороб, тільки б бути вільним і вмерти, як належало вмерти сміливому воякові не під ножем ворожбитовим, а в завзятій бійці з ворогом. Хлопці розуміли настрій Таргітая, і думка визволити його від тяжкої смерті запалала в них з новою силою. Треба поговорити з Таргітаєм та спитати його, чи схоче він утекти з селища. Але як поговорити із скитом, коли ні Калікрат, ні Ксенофонт не знали скитської мови? Виявилось, що для здійснення їхніх планів їм потрібна людина, що добре знала б скитську мову. Всі прикажчики грецькі говорили по-скитському, знав скитську мову й Олександер, але звернутись по допомогу в такому ділі до них або до Олександра неможливо. Прикажчики були люди, на яких ніяк не можна покластись, а сказати Олександрові про це значить пошкодити справі з самого початку, бо він задав би хлопцям такого хлосту, що вони б не знали, кого вже рятувати: себе чи Таргітая.
Лишався ще старий кухар. Хлопці добре розуміли, яка небезпечна була ця справа не тільки для них, але й для всіх греків, бо коли б скити довідались, що задумали грецькі юнаки, ледве чи вони подивилися б на цю справу, як на жарт. Але хлопці були молоді, і з егоїзмом юнацьким, ризикуючи своєю головою, мало дбали про безпечність інших греків.
До Діодора приступитися з пропозицією визволити Таргітая було теж трудненько. Він, звичайно, не скаже нікому про те, що задумали хлопці, але він напевно буде відговорювати їх од цього діла. А хлопці цього не хотіли. Калікрат із Ксенофонтом почували себе дуже погано. Але треба було на щось зважитись. Вони виждали хвилину, коли біля Діодора не було нікого з греків, підсіли до нього й обережно, як їм здавалося, почали розмову про свою справу. З перших же слів Діодор настороживсь.
– Діодоре, – сказав Калікрат, – я бачив Таргітая. Як змарнів він. Мабуть, не легко йому думати про свою неминучу смерть по весні.
Діодор, наче не слухаючи, підвівся, подививсь у казан, помішав у ньому ополоником і сказав:
– Обід буде готовий не раніш як за годину.
«Хитрий дідуган», – подумав, дивлячись на нього, Ксенофонт.
– Я вже жалкую, що став за побратима Таргітаєві, – казав далі Калікрат, – який з мене побратим?.. Пам’ятаєш, ти сам мені казав, що коли б у мене було яке лихо, Таргітай занапастив би себе, а визволив би мене при тяжкій пригоді.
Діодор сів і пильно подивився в вічі Калікратові.
– Не крути, Калікрате, – сказав він, – скажи просто, що ти маєш на думці. Я бачу, що ви шепочетесь щодня по кутках, і чує моє серце, що ваше таємниче поводження не доведе вас до добра.
– Скажи й ти мені просто, Діодоре: мусить еллін додержати свого слова? Ти сам учив мене, що треба додержувати слова, коли дав його.
– Скажіть, що ви задумали?
– Ми задумали визволити Таргітая від страшної смерти, – відповів Ксенофонт.
Діодор довго мовчав. Мовчали й хлопці. По обличчю кухаря трудно було пізнати, що думає він.
– Що ж ти мовчиш? – не втерпів нарешті Калікрат.
– Я думаю, які божевільні хлопці, ти й Ксенофонт. Яким чином ви можете визволити Таргітая? Питали ви Таргітая, чи згодний він буде тікати з селища. Чи думали ви, яка це небезпечна справа для вас і взагалі для всіх нас, еллінів, що забралися сюди, в це осине кубло? Щастя ваше, що Таргітай, я певен, не згодиться на втечу. Ухилитися Таргітаєві від своєї смерти буде трудніше, ніж умерти на могилі царській, бо їм’я його як зрадника скити передаватимуть і дітям, і онукам своїм.
– Через це ми й звернулись до тебе, Діодоре Ти це знаєш, що ми не розуміємо скитської мови. Поговори з Таргітаєм ти, і коли він не згодиться, моя совість буде спокійна.
– Не легке завдання даєш ти мені, Калікрате… – відповів Діо-дор, – підбивати на зраду дуже небезпечна справа й не до душі мені. Але я поговорю з Таргітаєм, бо певен того, що він не згодиться на втечу. Чи знаєш ти, Калікрате, що може бути з нами, коли Таргітай скаже скитам, що ми підбивали його на зраду цареві?
– Таргітай не такий… Він мусить зрозуміти, що ми робимо це для нього.
Надвечір Діодор пішов шукати Таргітая.
Скитське таборище розташувалося коло селища, а катафалк із мертвим царем стояв на майдані в селищі. Катафалк був добре пошарпаний од степового вітру й вилиняв од пекучого сонця. Хоч Чорна Гадюка й Харсун добре дбали, заливаючи воском і напиха-ючи травами царів живіт, небіжчик смердів, і обличчя його було роздуте та чорне. Коло катафалка відбувалася звичайна сцена: підданці царські різали собі пальці та вуха, проколювали стрілами руки й таке інше. Рев та плач стояли над селищем. Коло царського катафалка стояв намет для нового царя та повірників царських. Речі, що покладено буде з царем у домовину, лежали коло катафалка. Тут таки стояв і кінь царський, призначений для похорону. Тар-гітай сидів коло свого намету й чистив меча, що подарував йому Калікрат. Видко було, що робив він це тільки для того, щоб розважити себе. Збоку намету, коло казана, поралась Горислава. Два скити, що доглядали за Таргітаєм, сиділи віддалік і балакали проміж себе. Брат Горислави, чорний та вродливий юнак, чистив Таргітає-вого коня. Горислава, побачивши Діодора, похнюпилась і пішла до намету. Кожний грек для неї був рабовладник, що жене за далеке море в тяжку неволю її братів і земляків. Вона ненавиділа греків за це. Діодор помітив, що Горислава схудла, але, як і раніш, була струнка й прекрасна. Тільки брови вузенькі й чорні частіш здвигались
