Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

— Ну що ж, малюк,— звернувся до мене Жора.— Тепер про нашу роботу знають підпільники, знають Вернер, Зігфрід, Вацек, Пауль. Таємниця перестала бути таємницею. Якщо нас не перекинуть в інше місце, справи наші — швах...

Що я міг сказати на це? Я добре знав, чим закінчують в Освенцімі «організатори». А наше становище було набагато складніше. Як тільки Ауфмейєр довідається, що ми його «обкрадали», нам капець! Здається, тільки тепер я побачив глибину прірви, над якою ми повисли.

Гриша лежав на своєму місці. Нас він зустрів страдницькою посмішкою. Ось уже другий день ніхто з промінентів не зачепив його й пальцем. Гришу не посилають на роботу, не виганяють на «спортивні заняття».

А сьогодні Плюгавий Вацек звелів одному з піплів принести Гриші миску баланди. Бач, що робить золото навіть у цій живій могилі. У гонитві за наживою і такі кати й садисти, як Вацек, ішли нам назустріч і, ризикуючи своєю шкурою, мимохіть допомагали підпільникам рятувати людей. А втім, вони не багато чим і ризикували, бо, зрештою, яка різниця, коли перемеле нас Освенцім — сьогодні чи завтра. Так думали есесівські підпомагачі. Ми ж думали інакше. Кожен день, відвойований у жорстоких катів, важив для нас, освенцімських в’язнів, дуже багато.,.

Я і Жора прощалися з Гансом. Важко розлучатися з людиною, яка врятувала тобі життя, та ще коли знаєш, що це розлука назавжди. Як правило, в Освенцімі люди вдруге не зустрічалися. Але примхлива доля звела нас іще раз у грудні 1943 року. Це було в Біркенау, куди мене привезли після селекції, простіше кажучи, вибраковки. Висотавши з мене всі сили й соки, Освенцім важив ще й на мій попіл. Ганс удруге врятував моє життя. Та це я забіг далеко наперед.

Почалося з того, що до нас знову прийшов дуже збуджений Ганс. Він приніс приголомшливу новину: завтра, в неділю, мене й Жору відправляють у Явожно. Прийдуть дві автоколони, які мають забрати з центрального табору сімсот в’язнів. Триста чоловік повезуть на роботу у вугільні копальні Кенігсхютте, а чотириста— у Явожно. Списки тих, кого відправляють на етап, уже затверджені лагерфюрером. Ауфмейєр дізнається про це тільки завтра вранці. Блокфюрер нічого не встигне зробити, хоч би й хотів. Та оскільки Ауфмейєр сам іде в «Канаду», йому не було рації затримувати нас.

Ми з Жорою раділи так, наче завтра виходили на волю.

— У Явожно постарайтеся знайти мого земляка з Кельна, звати його Франц Норден,— казав напослідок Ганс.—Його легко впізнати: низенький, увесь сивий, на правій руці немає двох пальців. Йому п’ятдесят років. У таборах із 1933-го. Два роки тому нас: розлучили. Його відправили з першим транспортом на будівництво нового табору в Явожно як капо. Не знаю, чи втримався він і досі на цій посаді. Франц у минулому соціал-демократ, але людина чесна й порядна. Передайте йому од мене привіт і скажіть, що я прошу його допомогти вам. За Гришу не хвилюйтеся, ми його поставимо на ноги. Привіт вам від Антоновича, Володі Бєлгорода (так Ганс називав Володю Білгородського). Спасибі велике від товаришів за золото.

Ганс пішов, і ми з Жорою відчули себе беззахисними сиротами.

Неділя 25 липня почалася, як звичайно, за давно усталеним порядком. На аппелі Ауфмейєр прийняв рапорт староста Пауля, двічі перерахував нас і пішов на доповідь до рапортфюрера. Той чомусь на цілих дві години затримав блокфюрерів. А в цей час в’язні усього табору, виструнчившись, стояли перед блоками. Нарешті Ауфмейєр повернувся. Слідом за цим у таборі було оголошено блокшперу, і всіх в’язнів загнали в блоки. Ми вже знали, що блокшперу оголосили у зв’язку з відправкою етапу. З хвилини на хвилину чекали прибуття автоколони. Та минула година, друга, а машин не було, вони чомусь затримувалися. Ми сиділи наче на голках. Від того, чи прийдуть зараз машини, залежало і моє, і Жорине життя. Цілковитим безглуздям було б загинути саме тепер, коли десятки підпільників доклали неймовірних зусиль; щоб вирвати нас із пазурів смерті. Невже все це робилося даремно?! Завтра вранці Ауфмейєр буде в «Канаді» і перше, що він зробить, це спитає Вернера, скільки той дав нам золота за вісім літрів спирту. Яку помсту придумає блокфюрер, дізнавшись, що ми обікрали його на цілих двадцять три монети? Адже есесівці вбивали в’язня за саму тільки підозру в крадіжці однієї картоплини чи брукви, а тут украдено двадцять три золотих монети!

Я лежав на нарах, втупивши погляд у дошки, з яких був зроблений щит верхнього ярусу. На одній з дощок хтось написав по-німецьки: «Облиш надію всякий, хто сюди потрапляє». Цей напис наче прохромив мене наскрізь, важкою тугою озвався в серці. Я бачив його сотні разів, але якось не задумувався над значенням слів, узятих із «Божественної комедії» Данте.

— Котра година? — спитав я в одного з придурків, який саме проходив повз наші нари.

— Ти що, на поїзд запізнюєшся? — глумливо мовив той.— Пів на десяту.

Враз пролунали короткі гудки сирени— відбій блокшпери. Отже, машини не прийшли, і наші надії загинули. Я впав у відчай. Жора лежав зчорнілий і кусав губи.

— Що ж тепер робитимемо? — спитав, ні до кого не звертаючись, Микола Єрошко. Хвилин десять тривала мовчанка, важка, гнітюча. Зненацька в нашому кутку шлафзали з’явився незнайомий в’язень з чеським вінкелем на грудях.

Пригнувшись, він обвів очима нижній ярус нар і, побачивши нас, рішуче підійшов. Очима сищика обмацав кожного, затримавши погляд на номерах, що були нашиті на куртках, після чого приголомшив нас паролем: «Життя Орлятку!» — «В ім’я перемоги»,— відповіли ми й оточили незнайомого. У нього був жвавий, гострий погляд карих очей, відкрите, гарне обличчя. З усього видно — бувалий в’язень.

— Хто з вас Орлятко? — спитав незнайомий.

— Він,— відповів Жора, показуючи на мене.

—