На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк

Захисник щось записує. Голова суду якусь мить дивиться на мене.

— Але чому треба було відразу стріляти? — запитує він. — Не бачу нічого страшного в тому, що дівчина раз пішла в кафе з іншим знайомим.

— А для нього це було страшніше від кулі в живіт, — кажу я.

— Чому?

— Тому що в нього нічого не було на світі, крім цієї дівчини.

— Але ж у нього є мати, — втручається прокурор.

— З матір’ю він не одружиться, — заперечую я.

— А чому неодмінно слід одружуватися? — питає голова суду. — Хіба для одруження він не занадто молодий?

— Його не вважали занадто молодим, коли посилали на фронт, — відповідаю я. — А одружитися він хотів тому, що після війни не міг знайти себе, тому що боявся самого себе і своїх спогадів, тому що шукав опори. Цією опорою і була для нього дівчина.

Голова суду звертається до Альберта:

— Підсудний, чи не бажаєте ви нарешті висловитися? Чи правда те, що говорить свідок?

Альберт вагається. Ми з Віллі пожираємо його очима.

— Так, — неохоче говорить він.

— Чи не скажете ви нам також, навіщо ви носили з собою револьвер?

Альберт мовчить.

— Він завжди носить револьвер із собою, — кажу я.

— Завжди? — перепитує голова.

— Звичайно, — кажу я, — так само як носовичок і годинник.

Голова суду дивиться на мене з подивом:

— Револьвер і носовичок ніби не одне й те саме?

— Правильно, — кажу я. — Без носовичка він легко міг обійтися. До речі, носовичка в нього часто не було.

— А револьвер?

— Врятував йому кілька разів життя, — перебиваю я. — Ось уже три роки, як він із ним не розлучається. Це вже фронтова звичка.

— Але тепер револьвер йому не потрібен. Адже зараз — мир.

Я знизую плечима:

— До нашої свідомості це ще не дійшло.

Голова суду знову звертається до Альберта:

— Підсудний, чи не бажаєте ви нарешті очистити своє сумління? Ви не шкодуєте про свій вчинок?

— Ні, — глухо відповідає Альберт.

Настає тиша. Присяжні насторожуються. Прокурор усім корпусом подається вперед. У Віллі такий вигляд, ніби він зараз кинеться на Альберта. Я теж із відчаєм дивлюся на нього.

— Але ж ви вбили людину! — чітко карбуючи кожне слово, каже голова суду.

— Я вбив уже чимало людей, — байдуже каже Альберт.

Прокурор схоплюється з місця. Присяжний, який сидить біля дверей, перестає гризти нігті.

— Повторіть, будь ласка, що ви зробили? — тремтячим голосом запитує голова суду.

— На війні, — швидко втручаюся я.

— Ну, це зовсім інша справа, — розчаровано тягне прокурор.

Альберт піднімає голову:

— Чому?

Прокурор встає:

— Ви ще наважуєтеся порівнювати ваш злочин зі справою захисту вітчизни?

— Ні, — заперечує Альберт. — Люди, яких я там убивав, не заподіяли мені ніякого зла.

— Це нечувано! — вигукує прокурор і звертається до голови: — Я змушений просити…

Але голова суду стримує його.

— До чого б ми дійшли, якби всі солдати думали, як ви? — питає він.

— Правильно, — втручаюсь я, — але за це ми не відповідаємо. Якби його, — показую я на Альберта, — не навчили стріляти в людей, він би й зараз цього не зробив.

Прокурор червоніє, як індик:

— Але це неприпустимо, щоб свідки, коли їх не питають, самі…

Голова суду заспокоює його:

— Я думаю, що в цьому випадку ми можемо відступити від правила.

Мене на деякий час відпускають, і на допит викликають дівчину. Альберт здригається і стискає зуби. На дівчині чорна шовкова сукня, помітно, що вона побувала в перукаря. Вона поводиться вкрай самовпевнено. Видно, почувається центральною фігурою.

Суддя запитує її про стосунки з Альбертом і Бартшером. Альберта вона описує як людину неврівноважену, а Бартшера, навпаки, як дуже милого. Вона, мовляв, ніколи й не думала про шлюб із Альбертом, а з Бартшером була, можна сказати, майже заручена.

— Пан Троске занадто молодий, щоб одружитися, — каже вона, похитуючи стегнами.

В Альберта котиться піт із чола, але він не ворушиться. Віллі стискає кулаки. Ми ледве стримуємося.

Голова суду запитує, якими були її стосунки з Альбертом.

— Цілком невинними, — говорить вона, — ми були просто знайомі.

— У вечір убивства підсудний перебував у стані збудження?

— Звичайно, — не замислюючись, відповідає вона. Мабуть, це їй лестить.

— Чому ж?

— Ну, знаєте, — вона посміхається і трохи випинає груди. — Він був у мене сильно закоханий.

Віллі глухо стогне. Прокурор пильно дивиться на нього крізь пенсне.

— Шльондра! — лунає раптом на весь зал.

Публіка загуділа.

— Хто це крикнув? — запитує голова суду.

Тьяден гордо встає.

Його засуджують на п’ятдесят марок штрафу за порушення порядку.

— Недорого, — говорить він і витягає гаманець. — Платити зараз?

У відповідь на це він отримує ще п’ятдесят марок штрафу. Йому наказують покинути зал.

Дівчина стала поводитися значно скромніше.

— Що ж відбувалося у вечір убивства між вами і Бартше-ром? — продовжує допит голова суду.

— Нічого особливого, — невпевнено каже вона. — Ми просто сиділи й розмовляли.

Суддя звертається до Альберта:

— Чи маєте ви що сказати з цього приводу?

Я свердлю Альберта очима. Але він тихо вимовляє:

— Ні.

— Отже, покази свідка відповідають дійсності?

Альберт гірко посміхається, обличчя його стало сірим. Дівчина нерухомо втупилася у розп’яття, яке висить над кріслом голови суду.

— Можливо, що вони й відповідають дійсності, але я чую все це сьогодні вперше. У такому випадку я помилявся.

Дівчина полегшено зітхає. Але передчасно, бо тут Віллі не витримує.

— Брехня! — кричить він. — Вона підло бреше! Вона займалася розпустою з цим негідником. Вона вискочила з ложі майже гола.

Шум і сум’яття. Прокурор обурюється. Голова суду робить Віллі зауваження. Але його вже ніяка сила не може втримати, навіть повний відчаю погляд Альберта.

— Хоч би ти на коліна зараз переді мною кинувся, а я все одно скажу це привселюдно! — кричить він Альберту. — Вона займалася розпустою, так, так, а коли Альберт опинився з нею віч-на-віч, вона йому наговорила, ніби Бартшер напоїв її, тоді Альберт не стримався і вистрілив. Він сам мені все це розповів дорогою в поліцію!

Захисник квапливо записує, дівчина в розпачі верещить:

— Це правда, він напоїв, напоїв!

Прокурор розмахує руками:

— Честь суду вимагає…

Віллі повертається до нього, немов розлючений бик:

— Сидіть тихо, ви, параграфна глиста! Чи ви думаєте, що, дивлячись на вашу мавпячу мантію, ми будемо мовчати? Спро-буйте-но викинути нас звідси! Що ви взагалі знаєте про нас? Цей хлопчик був тихим і лагідним — запитайте у його матері! А тепер він стріляє так само легко та просто, як колись