Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Я чув щось про регулярну армію, запасні полки…
— Та куди тебе в запасний полк! — укотре сплюнув Степан, уже зовсім пожвавившись, ніби не його товкли на плацу якихось дві години тому. — Нас звідси гнатимуть убивати! Чи німці стрілятимуть у груди, чи москалі — у спини, щоб бігли скорше та горлали голосніше! Ось як зрослося все в мене тут, — палець торкнувся середини лоба, — тоді вирішив тікати.
— Далеко не забіг.
— Бо ви всі сидите смирно!
— Знайшовся один бунтівник! Бачили таких!
— Нічого ти, Мироне, ще не бачив. Ну тебе, не хочеш мене чути. Я думав… А!
Махнувши рукою з таким виглядом, ніби поставив на всьому довкола хрест, Цвяшко підвівся, крекчучи й стогнучи, мов старий дід, і пошкандибав у протилежний бік корівника.
Жінки прийшли по обіді.
Їх було не менше від десяти, трималися гуртом, а одна навіть привела із собою двійко дітей, старшого хлопця й меншу дівчинку. Зі свого місця Чотар не міг до пуття розгледіти прибулих і не мав наміру йти ближче до колючої огорожі. Але більшість чоловіків на чийсь окрик: «Гляньте, ідуть!» — посунули в той бік, не зважаючи на вигуки вартових. Тож Мирон скоро опинися позад усіх, за спинами. Боковим поглядом уздрів неподалік Цвяшка — той також не квапився, і, здавалося, знав чи принаймні відчував, що відбувається й чим має скінчитися. Чотар так само не чекав нічого доброго. Та не міг збагнути, з чого тішиться Степан — а новий знайомий втіху майже не приховував.
— СТОЯТИ! НАЗАД!
Це горлали солдати, розтягнувшись уздовж огорожі з автоматами напереваги. Дула наїжачили на чоловічий гурт, але мобілізовані тільки стишили ходу, не припинивши руху. Чоловіки йшли на автомати мовчки, ніби збиралися своєю масою змести їх, а потім — огорожу. Команди не було — один із солдатів звів зброю, давши довгу чергу поверх голів.
З пострілом злилися жіночі крики. Діти кинулися до матері, та не ховалися за неї — роки війни привчили боятися стрілянини, та заразом зробили її частиною життя. Мирон судомно стиснув кулаки, та все одно лишився на місці.
Кілька з тих, хто йшов попереду, впали навколішки, решта вклякла, усвідомивши: стрілятимуть на ураження, майже впритул, і ніхто не відповідатиме. Аж тоді люди зупинилися, перетворившись із рішучого гурту на розгублену юрбу.
— Назад! — повторив тепер уже старшина, вийшовши наперед та вимахуючи пістолетом. — Жити набридло? Подуріли зовсім! Спроба втечі — розстріл на місці!
— А куди тікати?
Від гурту відокремився високий, коротко обстрижений чоловік у брудній шинелі. Говорив голосно, його почули навіть по той бік огорожі, тому налякані зойки відразу стихли. Старшина, не чекаючи нічого подібного, опустив пістолет, жестом звелів солдатам також забрати зброю.
— Ти що сказав? Хто такий? — гаркнув на зухвальця.
— Антонюк моє прізвище. Яків. — І, помовчавши, додав уже не так твердо: — Рахівник.
— Значить, грамотний. — Старшина сплюнув собі під ноги. — Коли так, Антонюк, скажи всім тут: треба сидіти, де посадили, і чекати, поки завтра вас поведуть далі. Там отримаєте новий наказ.
— Нам ніхто не має права наказувати.
Чотар відчув на собі погляд Цвяшка. Зиркнув на нього — Степан криво посміхнувся й для чогось підморгнув. Потім кивнув уперед, закликаючи стежити за розвитком подій. А старшина тим часом закляк, немов отримав раптовий удар чимось сильним по голові. Перетравив почуте й нарешті промовив:
— У мене наказ таких, як ти, розумнику, не чіпати. Бо не можна налаштовувати проти влади громадян, на яких влада повинна спиратися. Тільки ж я порушу наказ, і нічого мені за це не буде.
— Підстава?
— Га?
— Питаюся — на якій підставі ви порушите наказ. Самі ж чули, ось перед вами старший сказав — ми ще не присягнули. Тому, згідно із законом, поки вважаємося цивільними. Нічого такого проти влади жоден із нас не говорив і тим більше — не робив. Бо таких знають, і забирають не у ваше військо. Значить, якщо ми не заарештовані, наказам можемо не коритися.
Поки Антонюк говорив, старшина поволі отямився. Пістолет не заховав, але почав ним гратися, крутячи й злегка підкидаючи в руці. Коли Яків замовк, старшина гмикнув, знову сплюнув, тепер уже — у бік невдоволеного.
— Ти, мужик, не розумний. Помилився я. Ти — дурило. І всім тут показуєш дурний приклад. Хіба забув — війна! А я на території збірного пункту представляю твою законну владу. Це значить, Яків Антонюк, я тебе, як військовий і представник влади, можу розстріляти, навіть якби ти був без ноги й тебе б не брали в армію. Причин — мільйон.
— Капітан перед вами говорив…
— Мовчати! — перервав старшина. — Не капітан, а товариш капітан! І мало що й кому він говорив! Де ти тут капітана бачиш? Його не буде, усі питання до мене! А я тобі все сказав! Тебе, — він тицьнув на Якова дулом, — і будь-кого хто завгодно може розстріляти за найменшу непокору! Хіба ти не зрозумів досі: під час війни непокора владі прирівнюється до зради? Коли ти вже таке теля, то я ось усе розтовк. І тобі, і всім іншим. Питання!
Над головами зависла тиша.
— Я тутешній, — промовив Антонюк глухо. — Он там моя жінка з дітьми. І то все жінки з нашого села. Вони їсти принесли. Де тут порушення? Хіба не можуть передати?
Старшина озирнувся на мовчазний жіночий гурт, наче ось щойно побачив, потому повернувся назад, крекнув:
— Чому — не можуть? Можуть. Але не положено.
Гордий із самого себе, він розвернувся до жінок усім корпусом. Автоматники розступилися, ніби так його було гірше видно. Заховавши пістолет у кобуру, старшина повторив, тепер уже для інших глядачів:
— Чули все? Не положено. Ідіть по хатах. І дітвору сюди більше тягати не треба.
У жіночому гурті мов бджоли загули.
— Права
